Розділ 22

Настя

Весілля — це час, коли можна побачити далеких родичів у ближньому бою.

***

Не встигла й очі продерти, як якесь лихо почало в двері стукати. І чого в цих селах прокидаються так рано? Що за люди! Лежала й вдавала з себе мертву, щоб не йти й не відчиняти дверей. Надіялася на Макса. Хай сам розбирається з цими селянами.

Чорт! А якщо то знову якась Манька-шманька приперлася ні світ ні зоря до мого Макса? Так. Він мій. Правда, він ще не в курсі.

О, здається, Макс двері відчинив.

— Цікаво, про що він там базікає з тією бабою. — Я чула жіночий голос, тож знала, що то якась жінка прийшла. Мене це й не здивувало. За ці три дні, що ми в селі, до нього жоден чоловік не приходив.

Я зіскочила з ліжка, накинула на себе якусь фіолетову кофтинку, яку знайшла в купі мотлоху. Оскільки я спала в сукні, то, як не дивно, змерзла вночі.

Цікавість так і роздирала мою душу. Я тихо підійшла до вікна. Побачила жіночку років так шістдесяти й Макса. Полегшало від того, що вона не молода. Почала прислухатися.

Здається, вони говорили про якесь весілля. Точно, я чітко чула, як вона казала: «Весілля».

Прислухаючись ще, я зрозуміла, що ця селянка просить Макса прийти на весілля. Серйозно?! Оце так!

Довго не думаючи, я як підстрелена побігла до них. Це ж такий шанс потрапити на весілля, а що, якщо Макс відмовиться? Ні. Я цього не могла допустити.

— Звісно ж, ми прийдемо! — кричала я ще на пів дороги.

— Доброго ранку! — здивована доярка просканувала мене своїм рентгеном з ніг до голови, а Макс взагалі вбив поглядом, а якби її поруч не було, то зробив би це по-справжньому. Так, я здогадувалася, що він не хотів іти ні на яке весілля, але ж хто його питатиме, якщо я хотіла?

— Ми з чоловіком прийдемо. — Взяла його ніжно за руку, теплу-теплу. Ох.

— Прийдемо?! — Макс звів брови, перепитуючи. — Та, мабуть, у нас не вийде.

— Вийде. Дякую, що запросили. — Можна сказати, затулила йому рота, щоб зайвого не варнякав.

— Ми всі чекатимемо. Піду… бо вже пів на шосту ранку, а нічого ще не готове. — Жінка зі щасливою посмішкою побігла в бік дороги. У неї, мабуть, донька заміж виходить чи син. А хто? Я забула запитати.

— Ти що, хвора?! — Макс відпустив мою руку, аж відкинув зі злості. — Яке весілля?! Нас ще тільки там не було… особливо тебе. Ти ж… ти ж… не дай Боже, підпалиш сукню нареченій чи ще гірше — почнеш кидатися трусами. О, ні. Без мене. — Махнув рукою й пішов до хати.

— Ах, так! — я, звісно ж, побігла за ним. — То це все, що ти в мені бачиш? Ідіотку, яка кидається трусиками? Ну, дякую. На себе подивися. Китайський Дон Жуан — Бляо-Дун. Так і збираєш біля порога цих баб! Їх то ти не обзиваєш. Ну, звісно ж, вони всі леді, це одна я дурепа, яка підпалює людей.

— Яка ж ти трендося. Бу-бу-бу-бу. — Макс стояв посеред кухні й розмахував руками. — Ну, сама подумай, якого біса пхатися на чуже весілля, якщо ти там нікого не знаєш?

— Я хоч поїм нормально. Бо ця твоя смажена картопля мені вже не лізе. А там точно щось смачне буде, та й… на людей подивлюся, бо тут можна з глузду з’їхати.

— Ти точно ненормальна. Ще ненормальніша за цю жінку, яка приходила.

— До речі, за які це твої красиві очі вона тебе запросила на весілля?

— Вчора на пожежі… — він замовк. Йому було важко згадувати ті жахіття, та й мені теж. — Одним словом, уже все село гуде про ту пожежу і те, як я виніс тих дівчат. І вони вирішили запросити мене… теж мені героя знайшли. Ох.

— Ти, звісно ж, герой. От тільки що за люди: вчора плакали на пожежі, сьогодні гуляють на весіллі… То що, ми підемо, чи ти все ще на мене ображений? — я дивилася на Макса так, як отой кіт у чоботях зі Шрека.

— Та припини. Я ще вчора тобі сказав, що не ображений. От тільки ні на яке весілля я не піду.

— Не підеш? А я хочу піти.

— То й що?

— Ти егоїст. Тільки про себе думаєш. Тобі що, взагалі мене не шкода? Знущаєшся відтоді, як привіз сюди.

— Ага. Шкодував яструб курку, поки всю не обскуб. — Він засміявся.

— Ха-ха-ха! Не такий ти вже й яструб, а мене куркою не смій обзивати. Ще й насміхається. А знаєш таку приказку: «Сміялася баба з колеса, поки в шпицях не застрягла». Дурень!

— І чого в тебе той рот постійно не закривається?

— Добре, якщо я така тобі курка невгодна, тоді я піду одна.

— Йди. — Буркнув. Він тер заспані очі й намагався поглядом щось знайти на столі. — Мабуть, кави зроблю. — Його погляд зупинився на чайнику. — Каву будеш?

— Буду. — Я підійшла до столу й присіла на старий дерев'яний табурет. — Що ж мені вдягти? Доведеться знову ритися в тій купі мотлоху одягу.

— Ти серйозно задумалася йти?! — він завмер із чайником у руці.

— Так. — На повному серйозі відповіла я. — А ти точно не підеш? — Макс махнув головою, що ні. — А якщо там до мене причепиться якийсь п’яний чоловік, а тебе поруч не буде? — Подивилася на реакцію Макса.

— Чорт! — секунди чотири він думав. — Ти й мертвого вмовиш.

***

Ні разу не була на весіллі в селі. Ту хату було знайти неважко: кольорові кульки, причеплені на паркані, гучна музика… ні, не музиканти, вона лунала з вікна. Купа дітвори на дорозі, які тягали застелений покривалом візок і каталися на ньому. Макс пояснив, що потім на цьому візку кататимуть батьків наречених.

Макс, звісно ж, був без елегантного костюма, а я без бомбезної сукні. Джинси й зелена футболка в Макса, і чорна в білий горошок сукня в мене… Хвилиночку, забула сказати про свої гумові капці, про цей страх Божий.

— Ви все ж таки прийшли!… Ще зарано, тож… допоможете нам. — Привітна така жіночка закликала нас у подвір’я. — Роботи ще до чортиків. Он, півні ще не рубані, а до вечора потрібно встигнути запекти. Слава Богу, вчора порося закололи, сьогодні вже ковбаса печеться… От тільки, як ви в такому вигляді маєте тих півнів рубати? — Зупинилася, почала пильно роздивлятися нас з ніг до голови. — Ви ж свій святковий одяг забрудните.