Розділ 20

Макс

Чоловік і жінка зроблені з одного тіста, просто в чоловічому на два яйця більше.

***

Вона ніжно шепотіла мені щось приємне на вухо, і гладила долонею мій торс. Від дотику її ніжних пальців я збуджувався. Стільки часу мріяв про те, як буду брати її знову і знову, і ось, цей момент настав. І як я не вмовляв себе, не торкатися до дочки Лебедєва, все одно нічого не вийшло. Я не встояв. Хочу її, що ні про що більше думати не можу. Мене навіть не зупиняв той факт, що дівка ще ні з ким не була. Ще не займана.

— Макс, — шепотіла вона.

Господи, коли ця дівчина називає моє ім'я, хочеться відразу накинутися на неї.

— Макс! ... Макс! — знову і знову, кликала мене.

— Скажи ще. Повтори моє ім'я, маленька, — я не на жарт збудився.

— Городньов Максим! Прокидайся, спляча красуня!!! — крикнула.

— Що за…

Я прокинувся… кинувся.

Бл *дь, це був сон?!

Здається тільки заснув, як хтось почав мене бити по плечах ... Це була звичайно ж Настя. Більше нікому. Щось верещала незрозуміле, розмахувала руками, і намагалася скинути мене з ліжка.

— Город, прокидайся! Скільки можна тебе будити?

— Ти, чого розкричалася, навіжена? — ледве очі відкрив. Так хотів спати, а вона ніяк не заспокоювалася. Ненормальна.

— Вставай! — продовжувала тягнути за руку. — Швидше!

«Вставай?! Цікаво, адже хтось уже встав » Подумки подумав про свого друга в штанях.

— Такий сон мені зіпсувала. Чого треба? На вулиці темно, а вона верещить, як голодне порося.

«Якого хріна вона не спить?!»

— Вставай, пішли!

— Куди?!

— Там пожежа! — показувала пальцем в сторону вікна, десь на вулицю. — Сусіди горять!

— І що? Я їх не підпалював, - буркнув, і відвернувся до неї спиною, далі спати.

— Що?! 

— Тобі що зайнятися більше нічим ніж шукати проблеми на свою жопу?

— Ну, ти й сволота!!! Здається там діти кричать, — тормосила мене за плече. — Чуєш? Там діти!

— То що… я їх не робив, — посміхнувся.

— Сволота безсердечна!

— Ти що взагалі там робила?

— Вийшла в туалет який знаходиться на вулиці, бачу вогонь, я побігла туди, але сама їм не допоможу...

— Досить! Мені далі не цікаво.

— Ах так! Добре! Я сама їх врятую! А ти бовдур безсовісний спи тут і далі! … Безсердечний егоїст! Ось хто ти!

— Так, так, біжи звідси. Дай поспати ... Що?! — Я зіскочив з ліжка. Почув, як за цією навіженої дівчиною зачинилися двері.

«Ох, дурепа! Сама згорить і інших не врятує!»

— Стій! Куди зірвалася?... Де моя футболка… і лінзи? Немає часу їх шукати в темноті.

Доведеться бігти за нею! 

Ненавиджу вогонь…

***

— Чому нікого немає?! Де люди?! — стояв, дивився на цей проклятий будинок, який горів синім полум'ям.

Що робити?

Горять вже двері, хрін влізеш. Хіба що через вікно. Але я нікуди влазити не збирався. Стояв в двадцяти метрах від пожежі.

На той момент мені здавалося, що мене хтось прикрутив болтом до землі. Навіть по ворохнуться не міг. Ноги йти не хотіли, руки тремтіли, заніміли зовсім, а в голові, в мізках тільки суцільний жах.

Як під гіпнозом:

Вогонь! Вогонь! Вогонь! Вогонь!!!!!!!

Страшне слово, а ще страшніше його наслідки!

Поки стояв як пам'ятник, чув, що в будинку дійсно хтось кричить.

Дитячі голоси.

— Що, все ж прийшов? Сумління прокинулося і тебе розбудило? — почув голос Насті. Вона вибігла десь з-за рогу. Напевно бігала навколо хати, хотіла туди пробратися, але по всій видимості не змогла.

— Де люди? — продовжуючи стояти на місці, питав я, намагаючись вже не дивитися на ту пожежу. Відводив погляд від того проклятого, звірячого полум'я яке поїдало дах хати.

— Мабуть сплять. Ніч на дворі. Правда, дід якийсь побіг пожежних і швидку викликати. І ще, дві жінки там за будинком кричать, плачуть. Жах!

— Не те слово! Мені такий сон перебили!

— Сон?! Сон?! — кричала Настя розмахуючи руками. — Про що ти тільки думаєш! Який сон, там діти горять! ... Не стій же так, зроби хоч що-небудь!!!

— Я не пожежник. Мені що плюнути туди щоб загасити … чи насцяти?

— Придурок! Придурок! ... Ти ж такий великий, потрібно вибити вікно і влізти туди!

— О, ні, не дивись так на мене! Я не збираюся туди лізти ні за які гроші! — дівчинка стояла зовсім близько. В її очах було благання про допомогу. Допомогу якої я не міг їй надати.

— Не стій, йдемо ... — взяла за руку. — ... розіб'єш вікно!

— Ні! — вирвав руку, навіть з місця не зійшов. — Ні! … Вибач, але ... ні!

— Як це ні?! Там діти! Діти!!! — Настя почала плакати весь час обертаючись на пожежу.

Я розумів її, і її почуття, розумів те, що там живцем горіли діти, але ... не міг змусити себе влізти в ту хату, в саме пекло.

— Сволота! Сволота! - била кулаками по моєму торсу. — Ненавиджу!!! Ти боягуз! Боягуз! ... Як ти можеш? ... Не прокинулося твоє сумління, так як там прокидатися то й нема чому!

— Я тебе Христом Богом прошу, не муч мене! — закричав вже я, і впав на коліна. — Я не зможу! — самотня сльоза скотилася по моїй щоці. 

— Не кажи:" Я не можу!" Зміг хтось ще, зможеш і ти. А якщо ніхто не зміг — то будь першим!... Я цю фразу в інтернеті вичитала.

— Мені зараз не до твоїх фраз з інтернету.

— Та, щоб тебе!!! Ти все ж таки боягуз! Як я в тобі помилялася!

— Ти права, я боягуз. Я боюся вогню!

— Що? — всхлипувала. — Що?!

— Рубці, які ти бачиш на моєму тілі… це зробив вогонь. Я горів.

— Господи!!! — Лебедєва витерши сльози кинулася знову до палаючої хати. Більше я не почув від неї ні слова.

— Вбити мене мало, — прошепотів нагнувши голову стоячи на колінах.

— Іванка! Іванка! Донечка!!! — крізь густий дим і скажені язики полум'я, я побачив жінку. Вона в стані напів непритомності бігала і кричала в кожне вікно. — Василина!

Не знаю, що в той момент сталося ... але ... мою маму звати Іванка.

Мене наче переклинило. Я давно її не бачив, півроку. Подумав, а якби з нею не дай Бог трапилася ось таке, і якась с *ка ось так само як і я, стояв і нічого не робив. А ще… ще, не міг допустити того, щоб ця "Королева гумору" обгоріла там і залишилася на все життя з жахливими рубцями на тілі, як в мене… чи ще гірше — згорить живцем. Красива дівка, хоч і ухвачена трохи, але з нею весело… було весело до цього часу.