Розділ 18

Настя

Її голова працювала, як годинник. Правда час від часу з неї вискакувала скажена зозулька.

***

Спати хочу, хоч вії до брів приклеюй. 

Це все тому, що я провела безсонну ніч з цим приставучим гадом. Він цілісіньку ніч мені співав, а я плескала, от тільки так і не вбила. Ця дріб'язна писклява зараза ще й вкусила мене за лоба… І взагалі, в цьому селі стільки цих надоїдливих комарів, що в мене скоро почнеться на них алергія.

От стою, їсти готую і позіхаю немов мене хто зглазив.

Зізнаюсь чесно, готувати я не сильно і вмію. Скажемо так — куховарка з мене ніяка. От приміром, я вже пів години варю ці бісові яйця, а вони все ще тверді. Скільки їх взагалі годин варять?! Я б Макса запитала, але він дрихне у кімнаті. Розвалився, як лось на траві. Змусив мене їсти готувати. А я йому то не зізналася, що до шеф кухаря не дотягую. Ага, зараз! Зізнаюсь, то ржатиме так, що хата труситиметься.

А, що… в нашої родини вистачало коштів на кухаря, і так, щоб до ресторану сходити чи в кав'ярню… Правда останні місяці я туди дорогу забулася. Постійно то у Тоськи їм, то у Валентини, то голодна сиджу,... ну, не сильно голодна, на бутербродах. 

— Так, що ж мені приготувати? — запитувала себе, потупившись на стіл, на якому лежало сало, масло, хліб, сметана, ковбаси шматочок. — Да, делікатеси, не інакше… От, чорт! — крикнула, коли з каструлі, що стояла на плитці почала вистрибувати кришка. Вода закипіла. Я думала туди кинути макарони, їх я варити вмію… — Ах, яке ж гаряче, зараза! — впекла пальця, коли хотіла підняти кришку. Я її кинула і вона покотилася з бряскотом по підлозі. 

« От, халепа! Ще цього Пан- коцького розбужу! »

— Куховарство це не моє. Не моє… Це називається — срала, мазала, ліпила, не хватило кізяків… НОУ - ХАУ по Настіному… Клята кришка.

Тільки накидала макаронів у каструлю, почула жіночий крик на вулиці. Зазирнула у вікно прислухаючись. Ніби хтось кричав "рятуйте", чи щось таке.

Я ж душа добра, раз кричать, значить потрібно бігти. Яйця хай ще поваряться, бо той громила проснеться, буде бурчати, що сирі. А, я піду гляну, що там коїться на вулиці.

Крики лунали із сусідської хати. Жах!... Такі звуки були. Корова мукала, кури кричали, пес гавкав… там ніби когось вбивали.

Не довго думаючи я рванула туди.

Перебігла через городи, перелізла через напіврозвалений паркан, ледь носа не розбила, зацепилась своїм сарафаном за гвіздок, що мало не повисла на тому паркані... і швидко на чуже подвір'я. Знаєте, це вже мені потім прийшла думка, що потрібно було розбудити Макса… Запізно вона прийшла.

Розбіглася так, що ледве притормозила за кутком. Чуть на чоловіка не налитіла, який в цей час притис якусь жінку до стіни і намагався задушити.

— Господи!!! Ви, що робите? — крикнула.

Цей громила здригнувся та обернувся до мене. Я вам скажу видовище ще те. Очі немов скляні, чи то обурений, чи п'яний. Сам величезний, до пояса роздягнений, пузо таке, ніби він проковтнув бочку з пивом. Засмаглий, майже негр. По селах мабуть всі так засмагають на своїх городах.

— Що?! — гавкнув мені.

— Дівчино, тікайте! — та жінка махала рукою у нього за спиною. Він покинув свою брудну справу, і починав йти до мене.

— Я зараз поліцію викличу! — стояла на місці. Куди ж тікати, якщо за мною вже хлів стоїть. Так, здається то був хлів, бо звідти чулося хрюкання свині.

— Степане! Степане, не займай її! — продовжувала кричати жінка, тягнучи його за плече.

— Уб'ю! — все ще зі скаженим поглядом підходив він.

— Дівчино, ви де взялися?! Він п'яний, знайшов пляшку яку я біля криниці закопала. 

— Дядьку Степане! — наставила руки перед собою. — Схаменіться! Чуєте?!

— Він не розуміє нічого. Мабуть знову демони ввижаються! Напився до чортиків! — відповідала незнайомка, чи то була його дружина.

— Демони?!... Дядьку Степане, я не демон, але я знаю де його знайти, він спить он в тій хаті! — показала пальцем в сторону будинку, де спав Макс.

— Степане! Зупинись!... Люди, рятуйте! Убивають! — верещала ця невгамовна жіночка. А, я думала, що робити далі?

Ох, шкода, що я на карате не ходжу, а то б як впаріщила по його чайнику, аж з носика б закапало!

Дурний день сьогодні. Ох же ж і дурний!

Поперлася рятувати цю свинопаску в фіолетовому дранті, а хто врятує мене?

Здається мені вже ніхто не допоможе, ні Бог, ні Янгол, ні Диявол, ні боксер, який вже мабуть десятий сон бачить. 

Думай Насте, думай.

Може в хлів заскочити?

Чорт!

Та жінка з криками кудись побігла, залишивши нас одних. Може побігла по ще одну допомогу, бо я якось не сильно справлялась.

— Степане, ви б не чіпали мене, в мене чоловік боксер! - намагалася його вгамувати. Вже вперлася спиною в стіну хліва. Тупик!

— А в мене жінка доярка, то й що?! — грубий, хриплий голос, налякав мене ще більше.

«Вірно — ну, то й що! Цей боксер все одно мене не врятує… знову.»

— Так в мене ж самогонка є! — крикнула ніби щойно про це згадала. Посміхалася як дурепа, обманюючи цього чумазого п'яницю. — Може сядемо по чарці… за знайомство?

Я була готова казати все що завгодно, і погоджуватися на все, аби утекти.

— Я з бабами не п'ю, після того, як моя в чарку проносного кинула! Я п'ю тільки з кумом! — ледве язиком молов. — Чула?! — я аж підскочила. — А у мене їх аж четверо.

П'яний чоловік вже майже до йшов до мене, і я з того переляку запригнула до хліва. Відразу мені на голову налетіла якась курка, зі страшним кудкудактанням. Потім вилетіла геть, заплутавши моє і без того розпатлане волосся.

— Киш, дурепа! — відмахувалася від неї. — Киш!... Що ти тут робила… о, яйце, — поспіхом схопила це яйце, ще тепле, яке вона знесла. — Краще б ти гранатами неслася! — кринула я з жахом в очах. На порозі стояв Степан. Я не знала як рятуватися далі, просто кинула йому те яйце в морду. Воно розбилося і по пливло.

Божечки!

Корова реве, свиня кричить, а курка мабуть взагалі зі сміху на вулиці померла.