Розділ 17

Макс

Добре слухати, коли жінка мовчить.

***

Спогади.

— Звідки фінгал?! — вказала на моє лице рукою мама, стоючи в дверях кухні. Накінець то вдома з'явилася. Три дні не було.

— На змаганнях по боксу заїхали, — я відчинив дверцята морозилки, дістаючи лід. Потрібно прикласти до ока, поки червоне, бо дійсно буде синяк.

— А, а я гадала знову на вулиці з кимось бився, — зітхнувши з полегшенням вмостилася на стілець. — Кляті туфлі, мозоля натерла, болить. — Скривившись потерла пальцем п'яту. — Ти як тут без мене… голодний не сидів?

— Мені вже вісімнадцять, з голоду не помру, — тримаючи пакетик з льодом, відсунув стілець присів навпроти. Роздивлявся її. Начебто все впорядку. Очі світяться від щастя, на обличчі посмішка, нафарбувалася, зачіску зробила… Я просто намагався зрозуміти чи не ображає її, її новий залицяльник, ну, чи не б'є, як це робив батько. Здається ні. 

— Синку, нам… мені з тобою потрібно серйозно поговорити, – напружилася. 

— Про що, про те куди ти зникаєш іноді?... Не парся, я зрозумів, що у мужика якогось кінтуєшся… ночуєш, — махнув рукою. Це взагалі не моя справа. Це її життя, і нехай раніше вона жила немов у в'язниці з моїм батьком, то зараз… одним словом, я гадаю, що вона заслуговує на те, чого хоче… на нормального чоловіка.

— Ти маєш рацію, в мене з'явився чоловік… Так, не буду тягнути кота за хвіст, скажу як є, я виходжу заміж… знову, — проговорила на одному подиху і замовкла. Її блакитні очі втупилися на мене і чогось чекали. Мабуть почути якусь відповідь… Доречі, колір очей мені дістався від матері, а від батька… якщо чесно, то мені від нього нічого не потрібно, навіть ця ямка на підборідді, що передається по чоловічій лінії.

— Ти впевнена, що хочеш цього?! — я звісно ж здивувався, але не на стільки щоб втрачати свідомість. От, тільки не хотілося б, щоб ще якийсь козел її ображав.

— Так. Він правда набагато мене старший... Ми з ним вже вісім місяців ховаємося як ті підлітки. Мабуть вже досить… Та й він зробив мені пропозицію, — піднімає руку, що лежала на коліні і показує обручку. Не дешеву. Здається моя мати звабила мільйонера. А, що, вона ж у мене красива жінка, от тільки вибирає собі чоловіків тиранів.

— Мамо, якщо ти будеш щаслива з ним, то… я надіюсь, що ти не відбила якогось одруженого у дружини, бо інакше…

— Ні, звісно ж ні. Він вдівець, дружина померла два роки тому, і він залишився сам з сином, — полізла в свою сумочку щось діставати. — Я зараз покажу.

— То у мого майбутнього татуся є син?! Прекрасно.

— Ось він, звати Євген, — тицьнула мені свого мобільного, а в ньому фотографії. — В тебе з'явиться брат, — так радісно сказала ніби я про нього все життя мріяв.

«Ох, не знаю, надіюсь ми з ним потоваришуємо.»

— Краше б в мене з'явилася сестра, і бажано кралечка з довжилезними ногами, — нехотя глянув на ті фотки.

— От, оболтус… тоді б мені було її шкода, — заявила мама.

— Цікаво, це чому ж?! — здивовано глянув перелистуючи пальцем в телефоні фото так званого татуся та брата.

— Бо ти б їй проходу не давав, а потім… ще й не дай Боже затягнув до ліжка.

— Ти читаєш мене як відкриту книгу, мамо! — засміявся я. Звісно ж, я б так і зробив. А що з нею церемонитися, якщо вона була б мені не рідною сестрою.

— Ох, Максиме, ця відкрита книга — твоя душа, яку можуть запросто порвати після того, як завершать читати… Мені б хотілося, щоб сторінки твоєї душі завжди залишалися цілими. Я ж люблю тебе, і зроблю все для того, щоб у тебе все було. — Погладила мене по голові.

Іноді моя мама не на жарт розумна.