Розділ 16

Настя

Мені чужого не треба, свого візьму — чиїм би він не був.

***

Макс так приємно пахнув, не хотілося відходити від нього. Так і стояла б, вічність.

Його величезні руки, яких я до цього моменту боялася, бо знала, що вони спроможні зкрутити мені шию, за секунду ... ці руки ... зараз такі ніжні. Максим весь час перебирав пальцями в моєму волоссі, і гладив по спині. У мене по ній аж мурашки бігати почали.

Що я відчувала в цей момент? Напевно, я все ж його не боюся ... або ... Це змішані почуття. Всі разом:

Злість — за те, що він такий нахабний, роздягнув мене без мого дозволу.

Подяка — за те, що береже мене, і рятує.

Страх — від того, що я не знаю, чого можна чекати від цієї людини.

Симпатія — бо незважаючи на свої жахливі манери, він виявляється не погана людина. У всякому разі, зараз він добрий, заспокоює мене, дуру, яка так поводилася по дурному з цим друшлаком.

І нарешті любов — це почуття, про яке я не зможу йому розповісти. Бо не вистачить сміливості зізнатися.

— Може ти все ж таки щось з'їси? — зараз його голос змінився, не такий, коли він кричить на мене. Зараз, він як би іншої людини — доброї, спокійної, ввічливої. Ніколи б не подумала, що цей хам, може бути таким. Він до цих пір вів себе зовсім інакше. Неначе ненавидить усіх жінок. Ніби й не знає, що таке манери. Начебто все йому дозволено, і йому наплювати на все, і на всіх.

— Я не люблю смаженої картоплі, — відповідала я, витираючи свої заплакані очі, чмихаючи носом. Ох, я й потворна мабуть зараз, з таким обличчям.

— У холодильнику повно інших продуктів. Візьми щось інше.

— Чаю хочу, з бутербродом.

— Чай так чай, — Город знову посміхнувся. А він може бути ввічливим, коли хоче. Зараз цей чоловік такий гарний, не можу очей відвести від його губ. Мабуть непристойно ось так витріщатися на нього, хочби він цього не помітив.

Максим відійшов від мене в пошуках чайника, а я дивилася йому вслід, на його широченную спину, за якою може сховатися таких дві, як я.

— Тут в буфеті стільки посуду, а чортового чайника то і не видно, — лаявся він, і бряскав каструлями.

— Можна нагріти воду в каструлі ... яка різниця, я так робила коли у мене чайник зламався, — я підійшла до холодильника, і відкрила дверкі. — Ого! Тільки не кажи, що ти ще й магазин пограбував!

У холодильнику було всякого — ковбаса, пельмені в пачці, масло, твердий сир.

Може знову баби принесли?

Помідори, огірки, навіть макарони туди поклав. Яйця, м'ясо, майонез, кетчуп ... ще Бог знає чого.

— Не знав, що ти їси, — говорив, тримаючи каструлю в руці. — У їхньому магазині сильно не розгуляєшся. Багато чого і немає. Треба води сюди налити, — кивав на каструлю. — Десь я відро бачив.

— А я бутерброд зроблю, — дістала масло. — Де хліб?

— На столі!

— Так, я бачу, а ти …

— Добрий день, вам в хату, — чужий жіночий голос, змусив нас обох обернутися в бік дверей. Ми з Максом застигли на місці, переглядаючи один на одного.

— Добрий, — відповів він, а я промовчала.

Стояла з цим маслом в руках, і розглядала незнайомку.

Мабуть вона до Макса прийшла, більше немає до кого.

От, бабій!

Я не здивуюся, якщо це він її задовольнив за магазином.

— Ви наші нові сусіди? — пройшла далі. Така жінка висока, красива, червонощока. Нафарбувалася, губи навезюкала, нову хустку по всій видимості, на шию пов'язала... Точно, приперлася до Городньова, гадюка!

А, мені не все одно!

Я не ревную. Я не ревную.

— Так, ми тут не на довго, — посміхався їй цей бабський серцеїд, навіть забув про те, що хотів мені чай зробити.

Так, так, я знаю, що він вже надумався робити! Не чай, так це точно! Накинутись і взяти він її захотів, он як очі сяють від щастя.

Козел!

Я не ревную. Я не ревную.

— Ми з чоловіком приїхали щоб побути наодинці, — вставила я свої п'ять копійок. Не знаю, навіщо сказала це, здається я все ж ревную. — Ми недавно одружилися, — я кинула те дурне масло на стіл, і підійшла до Макса, взяла його за руку, таку теплу, велику долоню. Він, як не дивно, стискав мою у відповідь. Мені чомусь від цього стало приємно… аж полегшало.

— Вітаю вас! То ви молодята?!

— Так!

— Так! — в один голос відповіли ми, і перезирнулися.

Господи, які ми в біса молодята, якщо у нас обручок то нема!

Макс намагався заховати наші руки подалі від її очей. Ті руки, за які ми трималися. Ті руки на яких повинні були бути весільні обручки.

— А, я вас біля магазина бачила, — жінка все ще продовжувала витріщатися на Города, а я хотіла плюнути їй межи очі, щоб осліпла, — Мене до речі Галина звуть.

Навіщо вона йому підморгнула?

От, шльондра!

Тут всі баби такі, чи через одну?

 Прийшла спокушати чужого чоловіка? ... Ну, да, він мені звичайно ж не чоловік, але ... я так не хочу, щоб він був з нею. Одна думка про те, що ця тепла долоня, яка зараз тримає мою руку, буде пестити ось цю "бабу" — зводила мене з розуму.

— Ви щось хотіли? — перебив її Макс. Здається вона йому не сподобалася, адже у нього був такий вираз обличчя, ніби хоче скоріше прогнати її з дому, ось тільки не знає як.

А, я знаю… от тільки мітлу знайду, та як дам по тій шиї де хустина пов'язана… що аж горб виросте… Кх-кх… так, про що це я…

Це взагалі не моя справа… не моя...

— Я бачу ви сильний чоловік ... Мені б ваша допомога не завадила, — знову підморгнула. — Могли б і допомогти по сусідськи. Я одна живу, а у мене там дах в сараї протікає.

Ця доярка, або хто вона там, весь час зваблювала цього картопльожера, не звертаючи на мене жодної уваги. Ніби мене взагалі не було. І їй було наплювати на те, що поруч з ним, стоїть його дружина.

— Я ... кх-кх ... я ... звичайно, допоможу. Зайду пізніше, тому що зараз зайнятий трохи ... Де ви говорите живете?

— Он там, через два будинки. Там квіти на хвіртці намальовані, — показала пальцем в вікно. — Я буду вас чекати ... під вечір. — Відповіла і пішла.