Розділ 15

Макс

Можна не боятися бути дурнем. Кругом усі свої.

***

— Інакше я почервонію, — сказала Настя.

Я відвернувся. Ще трохи і сам почервонію. Гаразд, жарт!

Але коли вона поруч, зовсім близько. Така зваблива, тендітна, налякана, іноді надто вже буркотлива і горда, хочеться її захистити, а ще більше хочеться взяти. І не просто взяти, а пестити до тих пір, поки у мене не закінчаться сили. Хочеться покривати її юне тіло, поцілунками, всюди, і навіть там, куди я витріщався коли переодягав її.

Зізнаюся чесно, поки надів на дівку сукню, то я завівся. Але їй про це знати не обов'язково, на сміх підніме. Ось в такі моменти мене напевно і потрібно боятися, адже я погано контролюю себе, і не стримую ... Іноді сам себе боюся ... Ну, а коли я в гніві так взагалі можу вбити нахрен.

Так, ось такий я Городньов Максим.

— Візьми з'їж щось, — кивнув на стіл, на якому стояла банка сметани, сир, пироги… з чим не вкурсі.

— Тільки не кажи, що ти пирогів напік, — хіхікнула. Як вона вміє.

— Чому ж напік, юди принесли. Це ж село!

— Цікаво, за що тобі незнайомі люди пирогів то напекли! — дивилася підозріло то на той стіл, то на мене.

— Тебе це дійсно цікавить?

Ох, маленька! Здається вона надумала Бог знає чого в своїй голові. Може продовжити її бурхливі фантазії?

— Знаєш, тут пристойних мужиків так зовсім і немає… мабуть, а бабам ласка потрібна. Коротше, задовольнив одну біля магазину, ось вона віддячила, — сказав, гордо піднявши голову, і дивився на її реакцію. Дівчина почервоніла і насупилася.

Ох, мені подобається знущатися над нею. Ох, подобається! Здається вона повірила!

— На що це ти індик пихатий натякаєш? За те, що ти мене врятував, я повинна віддатися тобі?!... Так би мовити — віддячити?! — прикрила свої груди руками. — Ще так гордо про це тут мені заявляєш, мовляв задовольнив одну... Тьху! ... Мене он теж ледь не задовольнили ті козли... тільки ти не вчасно приперся.

— Що?! Що ти ляпнула ось тільки що?! ... Ти що зовсім з мізками не товаришуєш? Хвора остаточно! Та якби я не приперся, як ти кажеш, то ... Господи, вони ж тебе розірвали б на частини! Дурепа! — плюнув на підлогу і хотів піти але зупинився, вірніше її слова мене зупинили.

— Вибач! Прошу тебе, я сказала не подумавши! — закричала Настя зі сльозами на очах.

— Походу ти ніколи не думаєш ... Якщо твій хлопець, як там його звати ... Ванюша твій ... якщо він бере тебе ніжно і люблячи, так це не означає, що ці виродки зробили б те ж саме. А в кінці взагалі могли і вбити. Тіло сховати — шукай вітру в полі!

— Пробач! Я дура, таке несу тут. Ти врятував мене, спасибі... Я ... я ... добре, що вони нічого не встигли зробити, адже я збрехала тобі! — дівка вже ревіла так, що її сльозами можна було підлогу вимити. 

То сміється, як навіжена, то плаче немов з похорону прийшла.

— Це походу нерви. Ти таке пережила ... заспокойся! — тепер уже просив я.

— Ти не розумієш! — витерала ті сльози тремтячими долонями смаркаючи. — Ти не розумієш! ... Я ...я... намає в мене ніякого хлопця, і не було ніколи!

— Що?! — я і "вмер" там на тому ж місці. — Знову твої приколи?

— Ні! Ніхто не брав мене ніжно і люблячи ... як ти там казав, - кивала головою дивлячись мені прямо в очі своїми смарагдами. У них було чітко написано, що це правда. Бісова правда.

— Я дурепа ... ох, і дурепа! — підійшла до мене і втнулася лобом в мій торс.

— Чого ти? — почав заспокоювати гладячи по спині, по волоссю — цьому вогняному, кучерявому, заплутаному волоссю.

Моя мила рудоволоса дівчинка — так хотілося в той момент сказати.

Я здається все зрозумів. Ця безглузда її поведінка, те, як вона себе поводить — кидається трусиками, босоніжками, друшляками — це все її захисна реакція. Типу, а нападу но я перша! Щоб усі боялися, хоча скоріше — дивувалися і обходили стороною.

Мені не відома причина таких вчинків. Може хоче бути одною?! Мовляв, я дурочка не підходьте?

Здається з нею щось відбувається, щось зовсім паскудне.

— Ну, ну … Лебедєва. Тихіше, — шепотів їй на вухо. Майже торкався його губами.

— От ... розревілася, — червоні від сліз очі дивилися мені в душу. Мабуть хотіли добити остаточно.

Не думав я, що буде так боляче дивитися на її сльози.

— Ці виродки більше тебе не чіпатимуть. Обіцяю ... Я буду поруч.

І не думав, що все скінчиться так. Хвилини три назад, вона була готова розтерзати мене, а зараз, притискається ніби до рідного. Ніби шукає захисту в мені.

— Ти обіцяєш?

— Знаєш я майже ніколи не даю обіцянок, не в моїх принципах, але тобі я обіцяю ... Посміхнися, тобі більше йде коли ти смієшся, — Настя важко зітхнула і відступила від мене. — Чи насміхаєшся з мене… хоча іноді мене це дратує.

— Здається ти не такий вже і гад, — посміхнулася.

— Стараюсь.

Все, буду тепер захищати свій скарб від усіх хто тільки надумає підійти хоч на крок. І не тому, що дав обіцянку, а тому, що покохав.