Розділ 11

Макс

Я б Вас мадам послав, да бачу Ви вже звідти.

***

Спогади.

Було мабуть годин так шість вечора. Я сидів за столом і намагався робити уроки. Слава Богу, батька вдома не було… та й мами теж. Вона, як завжди на роботі засиджувалася до пізна. Так, як навчатися мені було ліньки, чи може не хотілося із-за того, що коїлось в родині, то оцінки були не дуже. Руки опускалися. Так хотілося щось змінити у своєму житті. Щось на краще. Щоб була любляча родина, дружня, добра. Щоб по вихідних їздити на пікніки чи у парк, чи в кафе з'їсти морозива,... як в мого однокласника Шурика. Я заздрив йому, розуміючи те, що в мене такого ніколи не було, та й навряд колись буде. Батько за розум не візьметься.

— Математика, — прочитав напис на книзі. — Дістали ці числа. — Буркнув під ніс, і почув, що в квартиру хтось увійшов… На моє здивування, то була мама.

«Дивно, вона ніколи так рано не приходила.»

Я вибіг до неї… Вся якась перелякана.

Стояла в порозі, та дивилася на мене так, ніби в коридорі примару побачила.

— Ма, що трапилось?! — підняв пакета, який випав у неї з рук. Вона мовчки сперлася в стіну, і повільно з'їхала по ній спиною. — Ти що захворіла?!

Присів. Торкнувся кисті її руки. Зазирнув в очі. Погляд був таким дивним. Ніби і боялася, і ніби раділа.

— Мені телефонували на роботу, я і прибігла, — протянула вона.

— А, що трапилося?

— Тавій батько… твій… — важко вдихнула. — Синку, дещо сталося.

— Мамо, говори вже. Я не маленький хлопчик, мені вже чотирнадцять, — стиснув її долоню.

— Він щойно вбив людину! — вимовила на одному подиху.

— Що?!

— Свого товариша по чарці. Мабуть пляшку не поділили… Мене це не дивує. Я здогадувалася, що цей демон колись щось подібне втне… От, тільки боялася, щоб це були не ми з тобою.

— Вбив людину, — повторив я пошепки.

«Прекрасно. Тепер хоч в школу не ходи. Всі насміхалися з мене, що я син алкоголіка, тепер ще й це. Син вбивці!!!»

— Цього гада поліція вже забрала, — мама криво посміхнулась, та почала вставати. — Нічого. Нічого, синку. Може я скажу зараз страшну річ, але я її скажу… — промовчала трішки. Взяла мене за плечі. — Я подам на розлучення. І ми виїдемо з цього міста… Мені потрібно було це зробити ще десять років тому, коли він вперше підняв на мене руку.

Я мовчав. Думав. 

Мені б плакати, чи побиватися за батьком, але ні… такого відчуття не було. Просто здавалося, що хтось в цю хвилину, відпустив мене на волю. 

***

Наші дні

Така худенька, перелякана, синці під очима, мабуть їсть через день. Руки холодні, як у жаби, нашугана, як заєць, від чого говорить ще більше. Але не дивлячись на все це, в ній є той вогонь, який мене міг би запалити, і та іскорка яка іноді проявляється в її погляді, може від мене навіть попелу не залишити. Десь глибоко в душі, я розумів, що не проти всього цього ... але, проти вона.

Сидів на кухні, на старому табуреті і дивився на неї, і ніяк не міг зрозуміти, що з цією навіженою дівкою робити далі? Ну, не в карти ж з нею грати!

Взагалі-то я з бабами ось так церемонитися не звик, та й вони не сильно багато розмовляють, відразу лізуть в ліжко. А, тут… не брати ж її проти її волі!

Ох, не щастить так не щастить!

До речі про баб... в цьому селі стільки самотніх баб, що мені на півроку вистачить. Так що нудьгувати не доведеться. Пора мені зганяти в магазин за продуктами, і познайомитися з ними. А можливо і пощастить, буде з ким душу відвести.

Ну, не лізти ж мені на цю припадочну. Ще помре піді мною!... Ех, скільки їх "помирало", не в прямому сенсі цього слова.

— Чого витріщився? — запитала дівка, упираючись в одвірок. Може не така вона і налякана як я думав. Зараз почне душу виматувати своєю балаканиною. Гірше радіо. Чесне слово.

— Ноги у тебе гарні, — дивився в упор, не зводив погляду. Вона почервоніла. Здається ще нічого не шарить в такій справі як секс. Або вміло притворяється. — А от цицьок немає.

— Що?!!! Ну ти і хамло!... Зате в мене дупа є!... Як той казав: «Як є цицьки, а немає сраки, то до сраки ті цицьки.»

— Ага. Хоч ти і худюща, але попа класна... Як любить говорити мій брат: « Жінка без сраки, як село без церкви»

— Я не знаю твого брата, не знайома з ним, але я уже взахваті від нього. Здається він розумніший за тебе.

— Сама сказала, що це тобі тільки здається… У тебе хлопець є? — продовжував добивати її своїми слівцями.

А мені подобається знущатися над нею. Ох, подобається!

— Не твоя справа! Ти краще скажи де можна помитися? На вулиці спекотно, я в тій твоїй машині більше кататися не буду, — склала руки на своїй маленьких грудях, і сердито дивилася на мене своїми смарагдовими очима. Дуже до речі красивими очима.

— А я тобі більше і не пропонував в ній кататися, — спокійно відповів. Піднявся. — Я в магазин. Коли буду, не знаю. Його ще потрібно тут знайти.

— Що?! В який ще магазин?! Сховалися називається! Тут таких красивих, накачаний, високих чоловіків, мабуть і немає! Ти видаси себе, нас знайдуть.

— О, ти вважаєш мене красивим?

— Я не те мала на увазі, — почервоніла знову.

Здається вона запала на мене, але не зізнається. А я зловив себе на думці, що мені від цього приємно. Сам не знаю чому.

Невже я хочу подобатися цієї дурепі?

Мені такі ніколи не подобалися. Навіть страшно стає, коли думаю, що мій смак змінився. Дуже змінився. Настільки змінився, що я хочу її. Але ж вона напевно і під час сексу бурчить!

Та нема там на що дивитися, нульовий розмір мабуть ... ну, максимум перший. Ще щось зламаю в пориві пристрасті.

Ні, маячня якась в голову лізе.

Жени від себе ці думки Город. Жени!

— Я щось не зрозумів, ти боїшся що нас знайдуть?! Дивно.

— Чого тут дивного? Ти знаєш, що мій батько з тобою зробить коли знайде? А, якщо ще й мене біля тебе побачить, так все ... як то кажуть: "Помремо в один день."

— Ти не бійся малявка, вмирати я в найближчих років так п'ятдесят не збираюся, — засміявся.