Розділ 10

Настя

Образилась, пішла. Шукати не раджу. А не знайдеш — ХУЖЕ БУДЕ!!!

***

Я навіть не знаю куди нас чорти занесли. Це так називане село, перебувало не те, що на краю Світу, а мабуть ще далі.

Навіть назви не запам'ятала, коли читала табличку при в'їзді. Слово таке, що можна язика зламати. Це село явно прокляте, так як в ній майже немає людей. Хіба, що вони всі поховалися по домівках, коли побачили якихось двох незнайомців на чорному джипі, та ще й за кермом сидить мужик схожий на бандита. Та що там говорити, адже він і є бандит, і злодій.

Але здається Городу все одно, що там про нього люди подумають, бандит, то бандит. Нас тут ніхто не знає, але мені здається, що скоро, ох, як дізнаються!

Майже цілісіньку дорогу я мовчала. Але, я ж така людина, що, якщо я мовчу, то це не означає, що мені нічого сказати!

— Слухай анекдот, — промовила я, глянувши на Макса. Він очей не зводив з дороги. Здавалося, що вдавав вигляд ніби мене немає.

— Я записалася на КАРАТЕ, а чоловік на БОКС. З того часу ми не сваримося - очкуємо, — почала сміятися зі своїх слів… А у Макса навіть вухо не ворухнулося. Сталеве обличчя, що не звертало на мене уваги.

«Ні, ну я так не можу! Скільки можна мовчати? »

— Щоб розбудити чоловіка, дружина боксера підходить до ліжка і починає щитати до десяти, — раптом видав він.

«Цікаво, це був теж анекдот?! »

— Я б засміялась, якби, хоч щось розуміла в боксі… Але відповім тобі так — кожна жінка, має право розбудити чоловіка в три часа ночі, щоб запитати, чи кохає він її… Якщо кохає, то нехай принесе води…

— Щоб промити нею мізки… їй! — добавив він.

«Ну, що за людина! Вміє ж він все зіпсувати!»

Коли цей Демон пригальмував біля якоїсь убогої хатини, я думала, що він в яму на дорозі потрапив. Але, коли він вийшов зі свого джипа, і пішов відкривати двері ... мені стало зле.

Я звичайно звикла жити в умовах, щоб було де нормально сісти, лягти, помитися кінець кінцем. А тут ... навряд-чи навіть тазик знайдеться.

— Якого там возишся так довго? — як завжди загарчав він.

«Ця людина взагалі вміє радіти життю?»

Я переступала з ноги на ногу стоячи біля автомобіля, і дивилася, як Макс заходить в хату. У мене настрою йти туди не було, але ще більше дратувати цього і так весь час незадоволена Диявола я не хотіла.

Мої ноги повільно, крок за кроком підходили до цієї хатинки, яка всім своїм виглядом нагадувала будинок Баби Яги.

«Сподіваюся мишей хоч там немає? Я їх боюся.»

— Заходь, не стій на порозі.

— А кращого будинку ти не міг знайти? — я розгублено розглядала все навколо.

Ну, чесно зізнатися, все не так страшно, як я собі уявляла, але і не так чудово.

Хатина не велика. 

Пройшовши далі, я побачила, що тут всього лише дві маленькі кімнати, кухня. Сильно не розгуляєшся. Старі меблі. Мабуть товариш Городньова, якому він вранці телефонував, звозить сюди все старе і непотрібне.

Невеликий стіл на кухні, за яким більше ніж дві особи то і не сяде, але нам більше не потрібно. Старі табуретки, іржаві відра, каструлі. Буфет з обдертою фарбою, який мабуть тут стоїть ще за царя БОМКА.

Зазирнувши в кімнату, я побачила, що ліжко то одне ... правда, в іншій кімнаті стоїть ще старий диван, на якому накидано купу мотлоху.

Тільки не кажіть, що мені все це потрібно буде прибирати? Мені цей свинушник дома набрид.

— Не роби кислим обличчя, — голос Макса майже у мого вуха, налякав мене. Я думала він десь на вулиці ... Стояв, дивився на мене, і на мою реакцію. Мабуть думав, що я буду стрибати від радості. — Посміхнися, — знущався.

— Чому тут радіти? Я так думаю, що туалет і душ на дворі? — відповіла йому не посміхаючись, на зло. Адже він так просив.

Блакитні очі розширилися, м'язи напружилися, і з'явилася злорадська посмішка.

— Яка ж ти все таки розумниця, — його знущання мене колись виведуть з себе. А може і не колись, а дуже скоро.

— Так, я взагалі-то школу закінчила з відзнакою, не те, що інші, — кивнула на нього з натяками на те, що мені навіть невідомо чи вчився він.

— Сильно розумну з себе не вдавай. Тобі це не пасує, — розвернувся і пішов в іншу кімнату.

— А ти грубіян! — кричала йому вслід, дивлячись на цю накачану, сильну спину.

Він мабуть вже вибрав собі ту кімнату, значить ця буде моєю ... Сподіваюся!

— Потрібно прибрати тут, і приготувати що-небудь поїсти, — чула його голос крізь відчинені двері.

— Ага! Можеш по прибирати, я не проти, — відповіла я, заскочила в свою майбутню спальню, і зачинила за собою двері.

Якщо він думає, що я буду його служницею, нехай і не мріє. Але я зможу приготувати, якщо буде з чого.

«Сподіваюся цей гад жере все, інакше буде голодним!»

— Що ти сказала? — Город відкрив двері, і підняв здивовано брови. Він весь не заходив, тільки голову просунув.

— Якого біса тобі тут треба?! Це взагалі-то моя кімната, і коли захочеш ще раз сюди вдертися, то навчися стукати, - підійшла до нього і хотіла закрити двері, але не все так просто.

— Твоя кімната?! Хто тобі сказав цю дурню?!

— Сама придумала! ... Двері закрий з того боку, — штовхати двері з цим бугаєм, я вам скажу справа не з легких. Він і з місця не зрушив.

— Ти будеш спати там, — кивнув на сусідню кімнату з якої щойно вийшов.

— Там?! Ще чого! Навіть і не подумаю!

— От і не думай, тобі це не личить! — знову ця дурна посмішка, в яку хочеться врізати з ноги.

— Ти завжди такий гад, чи тільки на вихідних? — склавши руки на грудях, я вирішила, що досить з мене, я також вмію говорити всілякі гидоти. Не буду йому мовчати!

— А ти завжди така балакуча, чи тільки тоді, коли перебуваєш на самоті з чоловіком? — Макс відійшов від дверей, і попрямував на кухню. — Сподіваюся холодильник працює! — кричав на весь будинок.

— Сподіваюся тебе скоро знайдуть люди мого батька, і пристрелять, адже я так довго не протягну! — кричала і я.