Розділ 9

Настя

Вона розумом добре розуміла, що він козел, а серце все кричало: « Зайчик. Зайчик »

***

Я й подумати не могла, що вляпаюсь в таке лайно залишаючись ночувати в будинку у батька.

І що мені тепер робити?!

Цей придурок накачаний- перекачаний з розбитою бровою, привіз мене Бог знає куди.

Напіврозвалений будинок. Скло на вікнах вибите, двері ледве тримаються. На голову в будь-який момент може впасти стеля.

Не хочу я вмирати в таких умовах. Ще не вистачало щоб завтра моє мертве тіло знайшли під цими руїнами.

Ми здається відірвалися від охорони мого батька, якщо це звичайно була вона ... але ... бачили б ви куди ми приперлися.

Жах!

Місце схованки нашої нагадувало чимось страшну, брудну, смердючу конуру. Одним словом — бомжатник. Так, так, таке відчуття, що ми влізли в саме лігво безхатьків.

«Який жах! Мене ще тільки тут і не було!»

— Ти куди мене привіз?! Ненормальний! — я перелякана стояла біля входу в цю "печеру". Холод жахливий, а я на хвилиночку в одній тільки ночнушці.

— Досить там обурюватися! Все їй не те! — гаркнув на мене Макс, знімаючи свою куртку вкотре за сьогодні. — На, одягни. Тут холодно! — куртка полетіла в мене. — До ранку ще далеко.

— До ранку?! До ранку?! — я моментально вдягла куртку, яка так по-зрадницькому пахла ним. Яку так не хотілося знімати — НІКОЛИ.

– Ти вірно почула маленька. До ранку. Доведеться тут ночувати, — Городньов підійшов до ліжка, яке було єдиним тут, і приліг на нього. Я спочатку мовчки дивилася на весь цей цирк, розкривши рота.

Це мускулисте тіло вляглось так, немов воно Пан- господар цієї халупи. Таке враження, що часто тут буває ... та й він знав куди їхати.

Капец якийсь! Город, що безхатько?! ... А, як же його спорт- клуб? Чи він не його?!

Маячня! Я нічогісінько не розумію!

— Ти боксеришка крадій, що серйозно думаєш, що я буду ночувати в цьому напів розваленому підвалі? ... Собаки краще живуть ніж ...

— Досить! ... Досить скиглити, як те замерзле цуценя! — він різко присів на так званому ліжку. Дивився на мене, як на ворога якого хоче четвертувати.

— Сам замовкни! Ти мене вже дістав! Я хочу додому! — тупнула ногою. — Я не збираюся тут сидіти всю ніч, тим більше з тобою горила неголена! — крикнула і зробила крок назад, щоб легше було тікати, раптом що.

— Бл *дь! — все, що я почула від нього.

Город прикрив долонями очі, важко зітхнувши, а потім його понесло:

— Що за гребанние життя! Ось жив, жив. Нікому нічого не винен! І на тобі! ... Мені на голову впала ти! Невихована, горлата дівка, яка тільки й уміє, що трусами кидатися, босоніжками... і виводити мене з себе!

— Що?!!! Ну, ти й гад! Я не така дівка, яку ти щойно описав… Я сама скромність! — моєму обуренню не було меж. Він, що думає, що я якась розпусна дівка, яка перед усіма знімає трусики?!

— Так, так. Я десь чув, що найкраща прикраса дівчини це скромність і прозора сукня?... Але це не про тебе!

— Я в нічній сорочці, майже, як прозора сукня.

— Я мав на увазі слово "скромність".

— Ти сам хоч знаєш, що воно значить?

— Може вже досить?... Будеш спати зі мною, ось тут, — показав на ліжко, яке мене так лякало ... або він лякав. Ніразу не бачила його таким злим. — Поруч! Як ти бачиш житло скромне і убоге, іншого ліжка немає.

— Житло?! Житло?!!! Це барліг убитого триста років тому мамонта! Я не здивуюся якщо ти його і вбив ... Не збираюся слухати всю цю маячню, і тим більше спати там, - тицьнула пальцем на те місце на ліжку на якому повинна була лягти. Розвернулася щоб піти і покинути Городські хороми, але він мене так просто відпускати не збирався.

— Куди зібралася? — зловив мене на вулиці. Я стояла притулившись спиною до нього. Макс своєю неголеною щетиною торкався до мого вуха шепочучи якісь слова, але я їх майже не слухала. У мене ноги підкошувалися від теплого дихання його губ і від дотик руки на моєму животі, за який він мене тримав.

— Навіщо я тобі? — промовила не рухаючись. Стояла зі страшним серце биттям і чекала продовження ... Ні, я хотіла продовження. Хотіла щоб ця рука опустилася нижче.

— Ти розповіси про те, що бачила, своєму таткові, так що ... поки зброя не буде в надійних руках, я не зможу тебе відпустити. Доведеться потерпіти мене пару днів, Настуня. — Різко повернув до себе. Було темно і я не могла бачити його очей, але так хотіла.

«Настуня?!»

— Я буду мовчати. Чесно. Я обіцяю, — спокійно відповідала. Адже з батьком у мене ще ті відносини, так, що я йому допомагати в пошуках зброї не збиралася.

— Вибач Міс Лебедєва але з деяких пір я бабам не довіряю ... тим більше їх обіцянкам, — засміявся і знову штовхнув мене в свій бомжатник і замкнув двері.

Чорт!

— Який же ти все-таки грубіян! — мені нічого не залишалося, як слухати цього селюка ... і тишком- нишком знову витріщатися на його сильне тіло і покалічену спину.

«Цікаво, що ж з ним все-таки сталося?»

— Не буду я тебе гвалтувати! Теж мені Богиня! ... Лягай. Замерзнеш там стояти до ранку. 

— Раніше ти по-інакшому себе поводив.

— Цікаво, це ж як?!

— Нятякав на шури- мури, а зараз кажеш, що і пальцем не торкнешся... Я вам чоловікам теж не довіряю.

— Ти ж не захотіла кх-кх… мене.

— І не мрій!!!

— Знаєш, а люди часто відмовляються від цінних речей, які не можуть собі дозволити.

— Не такий ти для мене і цінний.

— Час покаже.

«Що він мав на увазі?...»

Все, досить. Потрібно змінити тему, бо ще знову накинеться на мене. Почне перевіряти чи не обманюю.

— Може якийсь вогонь хоч розвести? Тут холодніше ніж на Антарктиді. Чесне слово!

— Навіть не думай! — знову крикнув він. — Ніякого вогню! Чула? Якщо хоч один сірник тут побачу ... пошкодуєш, що на Світ народилася!

Город так злився, наче боявся, що я спалю його живцем. У цих руїнах було темно, тільки місяць світив в одне з розбитих вікон, так, що його погляду я не бачила, але здогадувалася, що ці блакитні очі хотіли розірвати мене по шматочках.