Розділ 3

Настя

Зла… Не з тієї ноги встала… Не на ту мітлу сіла, щу й полетіла не в той бік.

***

— Господи, Настя де тебе носило?! — Валентина так дивилась на мене, відчинивши двері, ніби ні разу п'яною не бачила.

Я поки дійшла до неї, то на дворі вже темніло. Трохи хильнула з горя, по дорозі, від того, що на роботу не влаштувалась.

— Там де люди не ходять і сонце не встає, — Махнула рукою, тією, що була вільна, адже в іншій я тримала пляшку вина.

— Яке сонце?... Ну і вигляд! Що з твоїм волоссям?! — подруга все ще стояла в порозі майже на одній нозі, іншою тільки великим пальцем торкалася до підлоги. Тією, що вивихнула.

— Не питай!... Я йшла через парк і мене хлопчиська якісь м'ячем по голові стукнули. Всі заколки порозгублювала, добре, що голова лишилася. Вітер волосся розтріпав.

— Ти, що не могла відхилитися?

— Ні. Я погрузилась в свої думки… і в собаче лайно, — махнула своєю пляшкою красного напів солодкого, і напів надпитого.

— Лайно? — тихий сміх злетів з її тонких ненафарбованих губ.

— Якийсь пес нагадив біля самої лавки, і я туди своїм босоніжком...

— Ось чому від тебе так тхне.

— Ще, що вигадала! Ік!... Ох, мене ця гикавка задовбала… Я босоніжки в траву витерла, то від мене протухлою рибою смердить.

— Ти, що закшувала протухлою рибою?

— Я, що схожа на голодну?... Відійди краще в сторону, дай пройти, — я нагло проходила до її квартири. Бо здається від цієї Вальки запрошення не дочекаєшся. — А ти знала, що з супермаркетів протухлу рибу викидають людям прямо під ноги? Ік!

— Ти, що на смітнику лазила? — вона витріщилася на те, як я намагаюся вмоститися біля вішалки з одягом, щоб роззутися.

— Ні, просто проходила повз… модельною походкою… Дайно я ці свої копита відкину, бо щось в коліні так хруснуло, чуть не впісялася від болю,... ледь ноги не лишилася. Ік! Я ж тобі говорила, що мені не можна на підборах ходити, в мене щось з ногами коїться. — Я поставила пляшку на підлогу, а сама почала розстібати застібку.

— Знаю я, що коїться з твоїми ногами… заплітаються вони від того, що ти п'яна… Ти, що взагалі?! Я сиджу тут вся на нервах. Не можу дозвонитися… Що трапилось? — розмахувала руками.

— Гав-гав! — підбігло до мене її "скажене" цуценя.

— О, дружбан! — хотіла по гладити але воно почало зуби скалити. В цей момент стало схожим на мене. Коли я зла то мабуть так же виглядаю. 

«Да, я дівчина нервова тому в мене старий телефон і пластиковий посуд»

— Ти знала, що твій ШЕФ козел? — підняла голову щоб глянути на її реакцію. Може знала і не сказала, зараза така.

— А, ти, що думала, що всі власники стриптиз клубів Янголи?

— Ти права… Ік! Зовні він ніби блакитноокий Янгол, а от всередині такий Демон вмостився і сидить з людей знущається. Ох, нарешті роззулася!

— Блакитноокий?! Взагалі-то у Євгена Миколайовича очі карого кольору… Проходь, не сиди тут. — Кивнула мені та почала йти, а я за нею.

— Може і карого, я не роздивилася, але він ще те хамло! Стакани діставай, будемо допивати. Горе у мене, я знову безробітня!

— То він тобі відмовив?! — Валентина підстрибуючи на одній нозі пострибала по стакани.

— Це я йому відмовила… Як той казав: « Не важливо, як тебе послали — важливо, як ти пішла...»

— То він тебе послав?!

— Майже!... Ти уявляєш трусики з мене зняв. Збочинець! — я впала на стілець прямісінько на кухні. Бутилку поставила на столі.

— Да ти що кажеш?! Ого! Я й не знала, що він такий! — здивуванню подруги не було меж. Я здається шокувала її своєю розповіддю.

— Ага, гад. Нові трусики. Я ж навіть бірку з них зняти забула, так зранку збиралася. Поспішала. 

Жах! 

Не знаю, що гірше, те, що залишилася без роботи, чи без трусів.

— Я б зараз закурила… Ік!... але вже давно не травлю себе цією гидотою, — підсунула стакан по ближче до себе.

— Це після тієї пожежі? — Валя намагалася вмоститися біля мене…— О, я забула в мене ж в холодильнику виноград був… Дістань, щоб я знову не пригала.

— Так, — я встала зі свого стільця та направилась до її холодильника. — Після пожежі. Мене як відрізало!... О, тут ще й пів шоколадки валяється, — відразу схопила ту шоколадку, немов з голодного краю. Відломила і в рот.

— Всі б так палити кидали як ти!... Я от кинути не можу.

— Дуже смішно!... Я взагалі-то ледь людину не вбила… Я їсти хочу. Що в тебе ще смачненьке є? Ік!... Да, що ж це таке! Мене точно хтось згадує.

— Діставай ковбасу, сир, будемо бутерброди робити. — Подруга відкрутила пробку та розлила по стаканах вино. — Але ж не вбила.

— Це не надовго.

— Що ти маєш на увазі?

— Потрібно придушити одного гада, і закопати в лісі.

«А, ще… нагодувати його трусиками, щоб аж в горлі застрягли! »

— Ти так ніколи собі хлопця не знайдеш, якщо кожного вбиватимеш. Доречі Тоська телефонувала.

— Що хотіла? — я тримала тарілку з помідорами та огірком.

— Говорила про якийсь бій чи бокс. 

— Точно, вона ж і мені щось таке плела. Тьху! Я ж забула!

— От і добре. Йди на бій, може познайомишся з якимось хлопцем. Он, Тоська ж познайомилась зі своїм боксером.

— Нафіга мені ці боксери? — помідора полетіла в Вальку. — Ріж і не балакай багато. А, я хліб по ріжу… Де в тебе ніж… а, бачу.

— Дарма ти так. Як на мене то боксери ще ті красені… якщо дивитися тільки на їх торси, а не на розбиті носи.

— Ці боксери хворі на всю макітру. Навіщо мені ще один дурень? Мені мене однієї вистачає. Доречі, а твій ШЕФ, що бодібілдер? — нагло витріщилися на подругу. Хай розповідає все, що знає про нього.

— Ой, не сміши! З нього бодібілдер, як з мене оперна співачка.

— Теж ще один дурень, — хіхікнула. — Але ж красивий зараза, — вхопила той стакан і хильнула. Все до дна.

«І навіть з цими жахливими рубцями все одно класний»

— Якщо так питимемо, то доведеться ще по одну пляшку бігти, — Валя теж випила до дна. — Доречі, у нього є кохана, чи коханка. Одним словом — баба! Валерія!