Епілог

Відкрила очі, в "барлозі" вже було видно. Наступив ранок. Здається я вирубилася від такої бурної ночі. Заснула тут, хоч в мої плани це не входило.

Все тіло боліло. Фітнес віддихає!!!

Макса на ліжку не було. Як завжди.

Підгорнула ковдру, та присіла. Почала роздивлятися "хороми" при денному світлі.

Не так вже й тут страшно, як я думала. Чисто, хоч і бідно. Одне ліжко та два стільці.

Чорт! Що я роблю? Сиджу чекаю незрозуміло чого!

Я кинулася. Зіскочила з ліжка. 

"А раптом Макс мене знову кинув, як в тому селі?"

Закутавшись в ковдру, пішла босоніж до так званих дверей. Відчинила, виглянула на вулицю.

Тихо. Спокійно, і… немає нікого… навіть його автомобіля.

-Чорт!!! Знову це повторилося! Він мене кинув тут і явно поїхав кудись.

Настрій зіпсувався на раз. Десь взялися ці сльози, яких я не кликала. Я не збиралася плакати. Досить вже ревіти через нього. Адже я сама сюди прийшла. Сама дозволила щоб він все це зробив зі мною. Сама винна!... А, якщо в цьому тільки моя провина, значить злитися на Макса я не повинна. На себе… злитися тільки на себе.

-Ненавиджу себе за все. За те, що я така дурепа, яка вірить в те, що все буде добре і вічно наступає на ті самі граблі, - помалу присіла біля тих дверей. Нагнула голову, та сперлася в них лобом, притрмуючи ковдру на грудях щоб не звалилася.

- Ти пішов… - почала говорити крізь сльози. - Пішов, так само тихо, як і тоді, в тому селі, після тієї ночі, яка й досі стоїть в мене перед очима. - Витерла сльозу, пальцем, та бубоніла далі. Мені так хотілося поговорити з кимось. Виговоритися.

- Я навіть не встигла сказати, що кохаю тебе. Знаю, що мої почуття тобі ж мабуть до одного місця, інакше ти б мене не кинув, але… серцю не накажеш… моєму серцю.

Сльози так текли, що я навіть очей не розплющувала. Закрила і ревіла. Говорила як ідіотка. Да, я ідіотка, тому, що не змогла втримати біля себе такого чоловіка.

-Я вчора приходила вибачитися за все, і сказати, що твій вітчим до тями прийшов, але ти не дав мені договорити. Хоч ти мене зараз і не чуєш, але… Вибач мене за все. За рубці на твоєму тілі. За мій ненормальний характер. За те, що вічно рятуєш мене… Я кохаю тебе, хоч ти цього ніколи й не дізнаєшся, бо не повернешся до мене... Господи, дожилася, сама з собою розмовляю! - вперлася руками в косяк дверей, та пристала на ноги. Досить сидіти, потрібно йти, бо ще якийсь безхатько прийде, а я гола. Розвернулася до ліжка.

- Кх- кх! Знову Богу молишся?

- Макс?! - витріщилася на нього. Він стояв в дверях, спершись в них, склавши свої мязисті, сильні руки на грудях. В одних штанах, і загадково посміхався.

"Здається тут є ще одна кімната якої я не побачила." 

- Я ще тут, - посміхнувся.

"Він не пішов?!... Хвилиночку… Це точно він?! Тут, стоїть і посміхається?!"

О, ні… я знову зганьбилася!!! 

- Ти не пішов?! - покрасніла як буряк. Заплакана, волосся скуйовджене, нерозчесане. Руки тремтіли, а серце аж боліло так стукотіло.

- Не пішов… і доречі… я все чув.

- Боже, - важко вдихнула.

- Я теж кохаю тебе.