Розділ 21

Настя

Не знаю, що відбувається з цим чоловіком. Він весь час вів себе так, немов взагалі в житті нічогісінько не боїться. Гарний, сильний, нахабний, хитрий, іноді навіть занадто розумний. Я завжди намагалася уникати таких як він, адже боялася їх - БОЯЛАСЯ! Мені навіть в голову не могло прийти те, що і такі можуть чогось боятися. Що і у них є емоції, є почуття, є серця, і є свої страхи. Ну, а як же, адже вони теж люди, хоч іноді і нестерпні.

Коли Макс сьогодні сказав, що боїться вогню, я побачила в його очах страх. Здавалося, що за ним смерть прийшла і він її бачить. Напевно з таким же поглядом я дивилася на мертве тіло своєї матері - поглядом страху.

Але Макс зумів пересилити себе і прийшов на допомогу, ось тільки щось довго його небуло. Вже хвилин десять.

-Максим! - кричала я, як ненормальна стоячи біля того вікна в яке він вліз. Уже здається голос зірвала.- Максим! Максим! - сльози на моїх очах не хотіли зникати. Все текли, текли, текли рікою.

- Іванка! Донечка! - я кричала не одна, ще якась жінка стояла біля мене і весь час як божевільна кликала, кликала… кликала свою дочку.

- А чому вночі діти залишилися одні?! - питала цієї жінки.

- Я була на нічній зміні, а батька у них немає.

"Ясно! Діти напевно грали з сірниками, або щось в цьому роді."

-Город! Де ж ти! - полум'я вже майже проковтнуло вікно від якого мені довелося відійти. Стояти там було неможливо. Дуже гаряче, трохи волосся не зайнялося, яке вогонь так швидко висушував.

Кусаючи губи до крові, перебираючи пальцями, в моторошному хреновому стані ... в передчутті біди, я продовжувала стояти в своїй мокрій сукні, яку Макс з магазину приніс.

З кожною секундою, з кожним подихом, розуміла, що шанси Макса вилізти звідти живим все зменшувалися. А коли з задньої половини хати впав дах, шанс зрівнявся з нулем.

- Ні! Ні! ... Максим! Де ж ти! ... Ти не можеш померти! ... Адже я люблю тебе. - Останні слова прошепотіла.

Я так була захоплена пожежею, що й не помітила, як за моєю спиною зібрався натовп людей ... і пожежники. Але, що ж вони вже зможуть зробити?

Від переживання почало трясти все тіло. Ось-ось втрачу свідомість. Адже ще одну смерть коханої людини я не перенесу.

-Цей тиждень в нашому селі одні нещастя, - чийсь жіночий голос говорив за моєю спиною. - То баба Неля, ну, та, що відьма… померла, біля її хати таке творилося, довелося чоловікам шифер з даху знімати, а я взагалі і підходити боюсь до тієї хати.

 Я обернулась. Дві жінки, стояли розмовляли.

- І не говори… ще й у Марійки Гарбузихи син пропав з товаришем. Хоч він і тюремник але ж все одно шкода.

"Чорт, це ж вони пліткують про тих гвалтівників."

-О, скажеш таке! Пропав! Що з ним станеться, приперся сьогодні, години три тому, зі своїм другом. Двоє голі голюсінькі, голодні, комарами обкушені. Налякані, ніби Демона бачили. І весь час говорять, що їх до лісу, до болота якийсь здоровань вивіз.

- Точно, обкурилися, заблудилися, ще й на людину наговорюють. От, сволочі! Тьху!

"Господи, так вони живі?! Макс казав правду?! Аж від серця відлягло, от тільки Макса ще й досі немає."

Я так хочу щоб він жив!!!

- Ось він! ... Той чоловік, що з вами прийшов! - чиясь рука торкнулася мого плеча.

- Що?! - мені не почулося?

- Чоловік, він виліз через інше вікно. Там, з того боку хати, - тицьнула пальцем незнайомка.

Все як в тумані, уві сні, я побігла туди.

- Макс! Господи! Ти живий! - побачивши знайомий торс, а точніше улюблену спину, я впала на коліна, на траву. Так хотіла підбігти до нього, але не було сил.

Полегшало!

- Дівчинка без свідомості! - чула його голос. - Але жива.

От і добре, що жива. А ще краще, що живий він. Адже якби з ним щось трапилося, я б мабуть вбила себе. Адже це я винна. Я змушувала його лізти в той клятий вогонь.

Дурепа! Я ж могла вбити його, хоч і не своїми руками!

- Настя! - Макс підійшов бліже. - Що з тобою?

- Вибач мене! Вибач мене дурепу неадекватну! - сидячи на траві, піднявши голову втупилася на нього. Хотілося крізь Землю провалитися. Так було соромно! Наробила переполоху, а сама то нічим допомогти не змогла.

- За що?! - сів поруч. Лице в сажі, трохи подерте на підборідді. Одні очі світяться. Блакитні, незабутні, і саме головне найдобріші. 

- Ти не боягуз! Чуєш? Хороший мій, вибач! - як божевільна схопила його руки і почала цілувати долоні. Ці руки тільки що врятували дітей, а ще вони врятували мене від гвалтівників. І взагалі ... Я почала по іншому дивитися на цього чоловіка.

Мені потрібно було вже давно це зробити - змінити думку про нього. Але моя всрана гордість, засліплювала мене.

- Заспокойся. Чого ти? - дотик його руки до моєї щоки, це все, що мені було потрібно на той момент.

- Ти мав рацію, я зовсім не тягну на дорослу.

- Та не бери в голову те що я говорив ... Заспокойся і піднімайся. Потрібно йти. Менше народу нас тут побачить, тим краще...

***

- Ну і нічка! - Макс замкнув двері, і зайшов на кухню. - Все життя перед очима пролетіло ... Після такого треба випити, тільки самогону немає.

- Максим, - несміливо промовила я. Стояла і дивилася на нього. Напевно у мене був вигляд, як у кошеняти, який нашкоднічав і боявся дивитися господареві в очі.

- Що? - він скинув з себе футболку, яка смерділа димом і була брудна.

- Я сьогодні накоїла всякого, так? Ти злися? Всю дорогу мовчав, поки ми йшли сюди.

- Просто відходив від шоку, - криво посміхнувся, - Сам не знаю як зміг туди піти. Вогонь для мене це щось ... - він замовк. Відсунув табурет і сів, кинувши футболку на підлогу.

- Ти можеш мені все розповісти. Тобі легше стане, - я теж взяла табурет і присіла поруч. Занадто близько, наші коліна майже торкалися.

- Що ти хочеш щоб я тобі розповів?! - здивувалися блакитні очі.