Розділ 10

Макс

Спогади

Було мабуть годин так шість вечора. Я сидів за столом і намагався робити уроки. Слава Богу, батька вдома не було… та й мами теж. Вона, як завжди на роботі засиджувалася до пізна. Так, як навчатися мені було ліньки, чи може не хотілося із-за того, що коїлось в родині, то оцінки були не дуже. Руки опускалися. Так хотілося щось змінити у своєму житті. Щось на краще. Щоб була любляча родина, дружня, добра. Щоб по вихідних їздити на пікніки чи у парк, чи в кафе з'їсти морозива,... як в мого однокласника Шурика. Я заздрив йому, розуміючи те, що в мене такого ніколи не було, та й навряд колись буде. Батько за розум не візьметься.

-Математика, - прочитав напис на книзі. - Дістали ці числа. - Буркнув під ніс, і почув, що в квартиру хтось увійшов… На моє здивування, то була мама.

"Дивно, вона ніколи так рано не приходила."

Я вибіг до неї… Вся якась перелякана.

Стояла в порозі, та дивилася на мене так, ніби в коридорі примару побачила.

-Ма, що трапилось?! - підняв пакета, який випав у неї з рук. Вона мовчки сперлася в стіну, і повільно з'їхала по ній спиною.- Ти що захворіла?!

Присів. Торкнувся кисті її руки. Зазирнув в очі. Погляд був таким дивним. Ніби і боялася, і ніби раділа.

-Мені телефонували на роботу, я і прибігла,- протянула вона.

- А, що трапилося?

- Тавій батько… твій… - важко вдихнула. - Синку, дещо сталося.

- Мамо, говори вже. Я не маленький хлопчик, мені вже чотирнадцять,- стиснув її долоню.

- Він щойно вбив людину! - вимовила на одному подиху.

- Що?!

- Свого товариша по чарці. Мабуть пляшку не поділили… Мене це не дивує. Я здогадувалася, що цей демон колись щось подібне втне… От, тільки боялася, щоб це були не ми з тобою.

- Вбив людину, - повторив я пошепки.

"Прекрасно. Тепер хоч в школу не ходи. Всі насміхалися з мене, що я син алкоголіка, тепер ще й це. Син вбивці!!!"

-Цього гада поліція вже забрала, - мама криво посміхнулась, та почала вставати. - Нічого. Нічого, синку. Може я скажу зараз страшну річ, але я її скажу…- промовчала трішки. Взяла мене за плечі. - Я подам на розлучення. І ми виїдемо з цього міста… Мені потрібно було це зробити ще десять років тому, коли він вперше підняв на мене руку.

Я мовчав. Думав. 

Мені б плакати, чи побиватися за батьком, але ні… такого відчуття не було. Просто здавалося, що хтось в цю хвилину, відпустив мене на волю.