Розділ 9

Настя

Я й подумати не могла, що вляпаюсь в таке лайно залишаючись ночувати в будинку у батька.

І що мені тепер робити?!

Цей придурок накачаний- перекачаний з розбитою бровою, привіз мене Бог знає куди.

Напіврозвалений будинок. Скло на вікнах вибите, двері ледве тримаються. На голову в будь-який момент може впасти стеля.

Не хочу я вмирати в таких умовах. Ще не вистачало щоб завтра моє мертве тіло знайшли під цими руїнами.

Ми здається відірвалися від охорони мого батька, якщо це звичайно була вона ... але ... бачили б ви куди ми приперлися.

Жах!

Місце схованки нашої нагадувало чимось страшну, брудну, смердючу конуру. Одним словом - бомжатник. Так, так, таке відчуття, що ми влізли в саме лігво безхатьків.

"Який жах! Мене ще тільки тут і не було!"

- Ти куди мене привіз?! Ненормальний! - я перелякана стояла біля входу в цю "печеру". Холод жахливий, а я на хвилиночку в одній тільки ночнушці.

- Досить там обурюватися! Все їй не те! - гаркнув на мене Макс, знімаючи свою куртку вкотре за сьогодні. - На, одягни. Тут холодно! - куртка полетіла в мене.- До ранку ще далеко.

- До ранку?! До ранку?! - я моментально вдягла куртку, яка так по-зрадницькому пахла ним. Яку так не хотілося знімати - НІКОЛИ.

- Ти вірно почула маленька. До ранку. Доведеться тут ночувати, - Городньов підійшов до ліжка, яке було єдиним тут, і приліг на нього. Я спочатку мовчки дивилася на весь цей цирк, розкривши рота.

Це мускулисте тіло вляглось так, немов воно Пан- господар цієї халупи. Таке враження, що часто тут буває ... та й він знав куди їхати.

Капец якийсь! Город, що безхатько?! ... А, як же його спорт- клуб? Чи він не його?!

Маячня! Я нічогісінько не розумію!

- Ти боксеришка- крадій, що серйозно думаєш, що я буду ночувати в цьому напів розваленому підвалі? ... Собаки краще живуть ніж ...

- Досить! ... Досить скиглити, як те замерзле цуценя! - він різко присів на так званому ліжку. Дивився на мене, як на ворога якого хоче четвертувати.

- Сам замовкни! Ти мене вже дістав! Я хочу додому! - тупнула ногою. - Я не збираюся тут сидіти всю ніч, тим більше з тобою горила неголена! - крикнула і зробила крок назад, щоб легше було тікати, раптом що.

- Бл *дь! - все, що я почула від нього.

Город прикрив долонями очі, важко зітхнувши, а потім його понесло:

- Що за гребанние життя! Ось жив, жив. Нікому нічого не винен! І на тобі! ... Мені на голову впала ти! Невихована, горлата дівка, яка тільки й уміє, що трусами кидатися, босоніжками... і виводити мене з себе!

- Що?!!! Ну, ти й гад! Я не така дівка, яку ти щойно описав… Я сама скромність! - моєму обуренню не було меж. Він, що думає, що я якась розпусна дівка, яка перед усіма знімає трусики?!

-Так, так. Я десь чув, що найкраща прикраса дівчини це скромність і прозора сукня?... Але це не про тебе!

-Я в нічній сорочці, майже, як прозора сукня.

-Я мав на увазі слово "скромність".

-Ти сам хоч знаєш, що воно значить?

- Може вже досить?... Будеш спати зі мною, ось тут, - показав на ліжко, яке мене так лякало ... або він лякав. Ніразу не бачила його таким злим. - Поруч! Як ти бачиш житло скромне і убоге, іншого ліжка немає.

- Житло?! Житло?!!! Це барліг убитого триста років тому мамонта! Я не здивуюся якщо ти його і вбив ... Не збираюся слухати всю цю маячню, і тим більше спати там, - тицьнула пальцем на те місце на ліжку на якому повинна була лягти. Розвернулася щоб піти і покинути Городські хороми, але він мене так просто відпускати не збирався.

- Куди зібралася? - зловив мене на вулиці. Я стояла притулившись спиною до нього. Макс своєю неголеною щетиною торкався до мого вуха шепочучи якісь слова, але я їх майже не слухала. У мене ноги підкошувалися від теплого дихання його губ і від дотик руки на моєму животі, за який він мене тримав.

-Навіщо я тобі? - промовила не рухаючись. Стояла зі страшним серце биттям і чекала продовження ... Ні, я хотіла продовження. Хотіла щоб ця рука опустилася нижче.

- Ти розповіси про те, що бачила, своєму таткові, так що ... поки зброя не буде в надійних руках, я не зможу тебе відпустити. Доведеться потерпіти мене пару днів, Настуня. - Різко повернув до себе. Було темно і я не могла бачити його очей, але так хотіла.

"Настуня?!"

- Я буду мовчати. Чесно. Я обіцяю, - спокійно відповідала. Адже з батьком у мене ще ті відносини, так, що я йому допомагати в пошуках зброї не збиралася.

- Вибач Міс Лебедєва але з деяких пір я бабам не довіряю ... тим більше їх обіцянкам, - засміявся і знову штовхнув мене в свій бомжатник і замкнув двері.

Чорт!

- Який же ти все-таки грубіян! - мені нічого не залишалося, як слухати цього селюка ... і тишком- нишком знову витріщатися на його сильне тіло і покалічену спину.

"Цікаво, що ж з ним все-таки сталося?"

- Не буду я тебе гвалтувати! Теж мені Богиня! ... Лягай. Замерзнеш там стояти до ранку. 

- Раніше ти по-інакшому себе поводив.

-Цікаво, це ж як?!

- Нятякав на шури- мури, а зараз кажеш, що і пальцем не торкнешся... Я вам чоловікам теж не довіряю.

-Ти ж не захотіла кх-кх… мене.

-І не мрій!!!

- Знаєш, а люди часто відмовляються від цінних речей, які не можуть собі дозволити.

- Не такий ти для мене і цінний.

- Час покаже.

"Що він мав на увазі?"...

Все, досить. Потрібно змінити тему, бо ще знову накинеться на мене. Почне перевіряти чи не обманюю.

- Може якийсь вогонь хоч розвести? Тут холодніше ніж на Антарктиді. Чесне слово!

- Навіть не думай! - знову крикнув він. - Ніякого вогню! Чула? Якщо хоч один сірник тут побачу ... пошкодуєш, що на Світ народилася!

Город так злився, наче боявся, що я спалю його живцем. У цих руїнах було темно, тільки місяць світив в одне з розбитих вікон, так, що його погляду я не бачила, але здогадувалася, що ці блакитні очі хотіли розірвати мене по шматочках.