Розділ 8

Макс

Вона дивилася на мене своїми смарагдовими очима ... переляканими очима. Ну звичайно ж. Якийсь божевільний, неголений мужик, вкрав її посеред ночі з дому, ще й кинув у багажник.

Після цього вчинку я і сам би на себе вовком дивився.

Ця знайома- незнайомка весь час прикривала долонями свої груди, які я так пропалював очима.

В мою голову лізла одна і та ж думка - взяти її, але ... в якийсь момент втрутилося моє сумління, а розум кричав: - "Познущатися трохи ... ну, хоч трішки." Трішечки!!!

- Що ти збираєшся зі мною робити? - її голос звучав ледь чутно. Дівка була вже не так хоробра, як хвилину назад. І взагалі вела себе не так як завжди. Походу добряче налякалася. Не чекала того, що я не тільки боксер. Мабуть буянити не буде! А, мені так приносить задоволення коли вона, щось щебече, кричить, злиться. Хочеться відразу вгамувати її поцілунком.

- Ти не здогадуєшся? - нахабно посміхнувся намагаючись доторкнутися долонею до її почервонілий щоки, але вона відвернула голову.

- Я схожа на екстрасенса? ... Слухай, відпусти мене по добру- по здорову. Мій батько тобі цього не залишить.

- Чого "цього"?! А, маленька?! Невже ти мала на увазі те саме? - почав розстібати свою чорну куртку.

- Що ти робиш?! - злякано заїкаючись дивилася на мою футболку, яку я теж вже збирався знімати.

- А що б ти хотіла щоб я зробив ... з тобою? - кинув футболку кудись в куток. Вона полетіла туди куди і куртка. Підійшов зовсім близько і двома руками вперся в стіну, впритул притиснувшись до її тіла, загнавши її так в пастку. - Можу зробити приємно. Можу зробити боляче, можу довести до такого стану, що будеш кричати від задоволення і просити ... ні, не просити, а благати, щоб я повторив. - Прошепотів на вухо.

Одна моя рука опустилася нижче, я б сказав зовсім низько. Так хотів торкнуться до її тіла з того часу, як в мене летіли чорні трусики.

-Пам'ятаєш, ти казала, що краще нам більше не бачитися?... Здається сама доля нас зводить… А ти опираїшся їй… і мені.

- Не роби цього. Прошу. Тільки не ґвалтуй. - Теплий подих її губ у моєї щоки. Нервовий голос і тремтяче тіло піді мною.

"Уже не така хоробра?"

- Ґвалтувати? Хм! - хитаючи головою я трохи відійшов від неї, пильно оглянувши з ніг до голови. - Сама будеш просити щоб я зробив це… 

- Ні! Не буду!... Здається твої мрії не співпадають з моїми можливостями.

"Ох, дурненька, яка ж ти наївна! Я ж бачу, що хочеш мене, але зізнатися не можеш."

- Це ми ще побачимо… Підійди сюди, - підозріло так тихим голосом попросив я. Стояв граючи м'язами, в одних тільки штанях.

"Починаємо гру."

- Ні, - махала головою. - Краще вбий.

- Підійди, - знову спокійно продовжив я.- Невже я тобі такий противний, що ти так люто хочеш померти? Продовжимо те, що почали в Віп-кабінці.

Ця красива зараза, я її так називаю, з офігенним рудим волоссям, стояла мовчки в ступорі, і таращилась на мене. Я вже їй рази чотири сказав підійти, але вона і з місця не зійшла.

"Ніяк не може зрозуміти, що від неї хочуть?"

- Ти підійдеш або тебе силою вести?

- Ннне ... не ... не треба силою. Тільки не силою, - щось шепотіла собі під нос. - Я сама роздягнуся, тільки не рви моєї ночнушки. Не потрібно брати силою ... я сама.

Вона скинула з плеча одну шлею своєї ночнушки, дивлячись на мою реакцію.

"Яку реакцію? Як я повинен взагалі на це реагувати?"

Здається грати вона почала в мою гру занадто вже швидко. А так хотілося повеселитися.

- Ти, що взагалі?! - кинувся до неї, і взяв за руку. Таку холодну, тоненьку руку. - Вирішила мене спокусити, чи що? ... Хоча ти вже це робиш.

- Я ... я ... Ти ж сам мені сказав, що хочеш взяти мене силою, ось я і ...

- Ти дурепа?! - у мене і язик онімів. Цього мені ще не вистачало.

Брати її силою?

Я ще не настільки голодний, щоб ґвалтувати. Та й взагалі, ніколи в житті нічим таким не займався.

- Я не збираюся тебе ... Чорт!

- Що?! Передумав? - гордо підняла голову немов виграла цей бій. Її погляд був уже не таким переляканим, швидше навпаки - безстрашним ... Точно такий же погляд коли кидала в мене трусики.

Як швидко змінюється її настрій. То боїться, то не боїться зовсім нічого і цим мене заводить ще більше. Як вона там говорила: " Змінюється зі швидкістю 1.3 секунди?!"... Здається то правда.

-Город! Город! - почувся голос Гарика за дверима. Він стукав з усієї дурі яку мав.

"Чорт, я ж забув що двері замкнув."

- Чого тобі? - відповідав я, підходячи до дверей. Два клацання і вони відкриті.

- Біжимо! Нас кажись знайшли! - кричав він стоячи переді мною в своїй чорній масці.

- В якому сенсі?! Хто знайшов?!

- Напевно охорона її татуся! - зробивши крок в кімнату тицьнув пальцем на дівку.

- Що?! - я теж подивився на неї.

Дівка стояла в подиві. Розвела руками, типу вона тут ні до чого. Ну, може і ні до чого, але що з нею робити, а?

- Хлопці втекли ... і я теж, чорт! - волав Гарик тікаючи геть.

- А зброя?

- Сховали!!!

- Мать вашу! ... Чого витріщилася? Прелюдія закінчена, настав час робити… не дітей… ноги, - схопив куртку з підлоги, на ходу накинув на себе. Підбіг до дівчини і штовхнув у бік вікна. - Будемо стрибати!

- Ти з глузду з'їхав? Ще чого. Відпусти мене додому! Стрибати! Стрибати! Парашутист драний!!!

Ця ідіотка навіть і не думала стрибати у вікно, яке я тільки що відкрив.

- Додому?! Я не такий дурень щоб відпускати свідка який мене здасть з потрохами! ... Не буксуй! Вилазь на підвіконня, часу немає!

Взяв це тендітне, змерзле тіло в оберемок і посадив на підвіконня. Настя, чи як вона там зветься, звичайно обурювалася, огризалася але все одно "полетіла" на вулицю ... я за нею.

Догралися!