Розділ 17. Саша

Інеса подзвонила ввечері, коли Саша вже лежала на дивані з ноутбуком на животі, і переконвала себе, що дивиться фільм.

Сюжет рухався вперед із неймовірною швидкістю, але вона навіть не знала імені головного героя. Усі думки крутилися навколо Матео і їхнього… розставання.

“Хоча щоб було розставання, спочатку мають бути стосунки. А в нас що взагалі було?”

Саша втупилася в стелю, продовжуючи похмуро розвивати цю думку.

Тож дзвінок Інеси здався гарною спробою відволіктися.

Вона натиснула на кнопку відеозв’язку.

- Привіт, - Саша усміхнулася подрузі.

- Ти виглядаєш жахливо, - сказала Інеса замість привітання.

- І я теж рада тебе бачити.

- Ні, серйозно. Що сталося? Захворіла? Проблеми з проєктом? MAREA наче добре просувається.

Саша кілька секунд мовчала.

- Так, проєкт добре… Я сказала Матео, що нам треба все припинити.

Інеса витріщилася на неї.

- Ти? Навіщо? Він же такий милий!

Саша прикрила очі долонею.

- Я просто зрозуміла, що не можу так. Постійно ховатися в офісі, думати, хто нас бачить, що буде з MAREA, що буде, коли я повернуся в Порту…

- І тому ти вирішила проблему одразу. Молодець.

Саша глянула на неї з-під долоні.

Інеса зітхнула.

- Сашо, я не кажу, що твої причини дурні. Вони нормальні. Робота важлива. Відстань - проблема. Але ти ж не сіла з ним і не сказала: «Давай подумаємо, що з цим робити». Ти просто вирішила все за вас двох.

Саша насупилася.

- Він сам казав, що не хоче знову стосунків на відстані.

- І ти теж казала, що не хочеш. Це не те саме, що «ми точно не можемо бути разом».

- А що мало змінитися?

- Не знаю. Може, нічого. Але принаймні ви могли б це з’ясувати разом.

Саша відвернула голову до вікна.

Саме це останні кілька днів вона й намагалася не думати.

- Ти ж розумієш, що я не могла просто зробити вигляд, ніби ризиків немає?

- Розумію. Але між “ризики є” і “все закінчуємо” існує ще кілька варіантів.

Саша сердито глянула в екран.

Інеса незадоволено похитала головою.

- Гаразд. Скажу інакше. Ти дуже хотіла контролювати ситуацію, яку контролювати не можна.

Вона опустила очі на ноутбук.

- А що мені тепер робити?

Інеса знизала плечима.

- Не знаю.

- Дуже корисно. Дякую за підтримку.

- А ти хотіла, щоб я сказала: біжи до нього під дощем і кричи, що кохаєш?

- Ні, о боже.

Саша мимоволі усміхнулася.

- Чудово, бо це жахлива ідея.

Інеса задумливо потерла перенісся.

- Просто не роби вигляд, що рішення остаточно прийняте, - продовжила вона. - Якщо ти передумала, це не робить тебе дурною.

- Я не знаю, чи передумала.

Саша замовкла. Власне, в цьому й була проблема.

Кілька днів тому вона була майже впевнена, що зробила правильний вибір.

Тепер уже не зовсім.

А Матео тим часом робив саме те, про що вона попросила = тримався на відстані.

Більше не писав їй увечері без робочої причини. Не торкався спини, проходячи повз. Не нахилявся над її ноутбуком ближче, ніж було потрібно. Не затримувався біля кавомашини, якщо бачив, що вона йде туди.

Саша кілька разів ловила себе на тому, що злиться на нього саме за це.

Що було настільки нелогічно, що навіть її внутрішній голос уже втомився коментувати.

Вона намагалася повернути хоча б дружбу.

Перекинула йому посилання на дурне відео про клієнтів, які просять “зробити логотип трохи більшим, але так, щоб він не займав більше місця”.

Матео поставив реакцію.

І все.

Наступного дня Саша взяла каву собі й машинально замовила другу - таку, яку пив він.

Поставила біля його ноутбука.

- Я не отруїла.

Матео підняв погляд.

- Дякую.

На кілька секунд усе стало майже як раніше. А потім він відвів очі і повернувся до листа.

Саша пішла до свого столу з дивним відчуттям.

Вони все ще могли жартувати, працювати поруч і пити каву. З боку, мабуть, нічого й не змінилося. Але тепер усе це скидалося на гру, у якій обоє вже програли.

До кінця першого етапу MAREA залишалося трохи більше тижня, і вона дедалі частіше думала про Порту.