Розділ 14. Матео

За десять хвилин до приходу Саші Матео стояв посеред вітальні з пакетом для сміття в одній руці, ганчіркою в іншій, і дивився на чашку, яка стояла на журнальному столику ще зранку. “Чому у мене стільки речей?”, - він важко зітхнув.

Поки відносив чашку на кухню, дорогою зачепив плечем дверний косяк.

- Хай йому!, - голова відгукнулась тупим болем у скронях.

Температура впала після таблеток, але не настільки, щоб він раптом перетворився на здорову людину. Тіло залишалося важким, горло боліло, а будь-яка дія вимагала непропорційно багато зусиль.

Але останні кілька годин він витратив на важливу справу - прибирання квартири.

Точніше, намагався зробити так, щоб квартира не виглядала так, ніби тут тиждень помирав чоловік, якому було байдуже до побуту.

Хоча насправді це був лише один день. І йому було зовсім не байдуже.

Але сьогоднішній ранок почався з нестерпного головного болю і сиплого голосу. Тож його плани виглядали так: дістатися до лікаря, написати про лікарняний, знайти жарознижувальне, не відповідати на робочі повідомлення.

Останній пункт він провалив одразу.

Матео глянув на диван.

Плед був зім’ятий. На підлокітнику лежала футболка. Поруч - книга, яку він учора відкрив на третій сторінці й так і не зрозумів жодного речення.

Він прибрав футболку, поправив диванну подушку.

“Ти хворий. Вона принесе ноутбук. Це не побачення. Вона може одразу піти”.

Але заперечувати очевидне не було сенсу: він справді зрадів, коли Саша написала, що зайде. 

Матео глянув у дзеркало й провів долонею по волоссю. Темні пасма тепер стирчали ще хаотичніше. Щетина, яку він зранку не мав сил привести до ладу, додавала втомленого вигляду, як і бліде обличчя й темні кола під очима.

Матео вже збирався віднести ще одну склянку на кухню, коли пролунав дзвінок.

Він завмер, серце мимоволі одразу прискорилося.

До дверей він йшов доволі повільно. Не через хвилювання, а тому, що підлога трохи хиталася, якщо він швидко рухався.

“Я виглядаю як повний відстій. Треба зібратися”, - він відчинив двері.

Саша стояла на порозі з його сумкою через плече й двома пакетами в руках.

Перші кілька секунд він просто дивився на неї - світле волосся трохи розтріпалося від вітру, на щоках залишився холодний рум’янець.

В офісі вона майже завжди була частиною постійного робочого процесу. Але тут, у тихому коридорі його будинку, вона раптом здавалася зовсім не пов’язаною з Мареа.

Матео усміхнувся ще до того, як встиг себе зупинити. 

Сашин погляд швидко пройшовся по його обличчю.

- Ого.

Матео сперся плечем об дверну раму.

- Настільки погано?

- Ну… тобі потрібна чесна відповідь?, - примружилась Саша.

- Не впевнений, - Матео посміхнувся і відійшов, пропускаючи її в квартиру.

“Лише ноут, і максимум - новини про роботу”, - нагадав він собі. От тільки зараз зовсім не хотілося думати ні про ноутбук, ні про MAREA, ні про роботу взагалі. 

Саша обережно озирнулась в коридорі і простягнула йому пакети.

- Вибач, але ти справді жахливо виглядаєш, випий одразу ліки.

Матео заглянув у пакет.

- Це що?, - в його голосі було щире здивування.

Саша раптом почервоніла, вже не від вечірнього вітру.

- Я просто… ти ж навряд будеш виходити, і я подумала…

Він повільно підняв погляд від пакета.

- Ти купила мені продукти для супу?

- Ти нам дуже потрібен в офісі в четвер, - пожартувала Саша, ховаючи очі.

- Он як, - Матео повільно вивчав її обличчя, - дякую. Якщо мене чекають в офісі, то звичайно ж…

Він хотів сказати щось ще, але в горлі раптом запекло. Довелось відвернутися і кашлянути у лікоть.

Саша відразу перестала усміхатися.

- У тебе сильно болить горло? Кашель?

- Нормально.

Він недбало хитнув головою й одразу скривився. У скронях різко віддало болем.

Саша це помітила.

- Матео. Здається, у тебе серйозний жар. 

- Та ні, я пив таблетку.

Вона підійшла ближче й уважніше придивилася до нього.

Тільки тепер Матео відчув, що біля скронь волосся знову стало вологим від поту.

Саша неочікувано підняла руку й поклала долоню йому на лоб.

Він одразу відсахнувся.

- Не треба. Сашо, я хворий. Не чіпай мене.

- То не хворого тебе чіпати можна?

- Що?

“Вона серйозно?”, - він на мить завмер.