Розділ 13. Саша

Зранку понеділка Саша ще встигла зідзвонитися з Лізою.

Відеодзвінок почався з половини Лізиного обличчя в кадрі, потім з’явилась стеля і Марко, який намагався забрати телефон.

- Дай мені хоча б привіт сказати, - почула Саша голос сестри.

- Я перший!, - Марко вже дивився прямо в камеру, - Сашо!

Вона посміхнулась.

- Привіт. Збираєтесь в садочок?

- Я вже зібрався, - гордо відповів хлопчик.

- Ти не взутий! Привіт, мала!, - голос Лізи на задньому фоні не здавався.

- Я вже!, - він нахилив телефон вниз, демонструючи один кросівок.

Саша вдавано строго насупилась.

- А ну збирайся швидко, ти ж старший. Де другий кросівок?

Десь позаду закричав Ден:

- Я хочу теж дивитись, дай телефон!

Марко одразу повернув телефон у його бік.

Ден стояв вже у куртці, з маленьким рюкзаком на спині.

- Дивись! У мене динозавр!

Він почав щось показувати в камеру, але Саша бачила переважно зелену пляму.

- Це той, що я тобі подарувала?

- Так!

Ліза нарешті відібрала телефон і з’явилася в кадрі нормально.

- Боже, дай мені сил, - вона видихнула, - як ти?

- Очевидно, трохи менш заклопотано, ніж ти.

- Сподіваюсь, - Ліза посміхнулась,- хлопці завтра будуть робити якийсь проєкт в садочку, хочуть тобі показати. Ввечері не будеш зайнята?

- Звичайно ні, я з задоволенням, - вона закивала.

“Це вперше я так довго їх не бачу” - Саша відчула знайоме поколювання провини.

- Дай нам Сашу!, - почувся двоголосий крик.

Ліза непомітно для дітей закотила очі.

- Завтра, - строго сказала вона, - зараз в садочок.

- Гарного вам дня, хлопці!, - крикнула Саша в телефон.

Ліза перевела камеру. Ден одразу замахав їй обома руками. Марко ще кілька секунд сидів насуплений, але зрештою теж буркнув коротке “бувай”. 

- Ми побігли, - сказала Ліза.

Вона уже хотіла завершити дзвінок, але раптом уважніше придивилася до Саші. 

- І тільки не починай себе їсти. У тебе робота. Скоро повернешся, а я на вихідні віддам тобі обох, - неначе пригрозила сестра.

Саша усміхнулася.

- Домовилися.

- Ми пішли, поки вони не побилися ще до садочка. Бувай.

Екран одразу згас.

Саша ще кілька секунд дивилася на згаслий екран, а потім поклала телефон у сумку й вийшла з квартири.

На вулиці було прохолодно. Амстердам тільки прокидався: велосипедисти поспішали через перехрестя, біля кав’ярень уже виставляли стільці, десь неподалік дзенькнув трамвай.

Саша йшла до офісу, і намагалася думати лише про роботу. Виходило погано.

Після п’ятниці це було неминуче.

Вона досі пам’ятала його голос під час танцю. Як дивився на неї, уже без жартів. “Я теж дуже втомилася. Але я не витримаю таємних стосунків.”, - саме це вона мала сказати тоді, але не змогла.

“Все одно. Я правильно зробила.”, - вкотре переконувала вона себе. 

В понеділок зранку в офісі було небагатолюдно. Саша любила цей ранковий момент. Офіс ще не встиг перетворитися на суцільний потік дзвінків, але вже відчувалося, як усе поступово запускається. 

Клара пройшла повз із планшетом у руках, кивнула їй, і зникла за дверима. 

Лукас стояв біля великого столу з розкладеними роздруківками. Поруч лежали зразки матеріалів, кольорові картки, і кілька фотографій.

- Доброго, - кинув він Саші, не відриваючись від роботи.

- Доброго ранку.

Вона поставила сумку біля свого столу й автоматично озирнулася.

Матео стояв біля кухонної стійки. Сьогодні він виглядав зовсім не так, як у п’ятницю: темна футболка, джинси, акуратно підстрижена борода, пригладжене волосся. Зібраний і дисциплінований. “Щось він блідий. Не виспався?” - Саша тихо підійшла до кавомашини поруч з Матео. 

Він одразу її помітив.

- Доброго ранку, - легко посміхнулась Саша.

- Доброго, - він кивнув і повернувся до стійки.

І все.

“Серйозно? Отак просто знову дистанція? Ми настільки налажали в п’ятницю?”, - вона задумливо діставала молоко з холодильника.

Через кілька хвилин Саша поставила чашку на стіл, відкрила ноутбук і майже одразу побачила повідомлення.

Клара Хофман:

Чекаю всіх у переговорній об 11:00. Терміново. 

Ноа Беккер: