Розділ 11. Саша

Вдома Саша навіть не стала вмикати велике світло.

Лише втомлено скинула куртку на спинку стільця, розкидані черевики залишила біля дверей і поставила на кухонну стільницю пакет з продуктами.

Квартира зустріла її тишею. Вона обвела поглядом кімнату і раптом відчула себе неймовірно самотньо.

“Навіщо я взагалі у це полізла…завали на роботі і ніякого особистого життя. Кар'єрне зростання завжди так виглядає?”, - вона  дістала телефон, і кілька секунд простояла посеред кухні, втупившись у дурнуваті відео.

Потім нарешті відкрила контакти. 

Інеса відповіла майже одразу.

- Саша!

На фоні хтось говорив, щось клацало, потім почувся звук повідомлення.

- Ти ще на роботі? У тебе на годину менше, але все одно вже достатньо пізно, ні?

- Треба зробити таблицю у звіт на понеділок. Але фактично ми вже збираємося в наш бар. Ти телефонуєш тому що сталося щось, або раптом усвідомила, наскільки я прекрасна подруга? 

Від згадки про їхній бар Саші стало ще сумніше.

У Порту вони з Інесою та іншими колегами постійно кудись вибиралися після роботи. На вихідних Саша могла поїхати до Лізи, погуляти з Марко й Деном або хоча б провести пів дня не думаючи про дедлайни.

Тут уже четвертрий тиждень її життя складалося переважно з MAREA і спроб триматися подалі від Матео. А попереду було ще стільки ж.

Саша сіла на диван.

- Друге.

- Брешеш. Секунду.

Інеса відсунула телефон.

- Ян, я закінчу звіт пізніше. Так, я знаю. Ні, не страшно. 

Почулися кроки, двері зачинилися.

- Все. Я в коридорі. Давай жалійся. 

- Дуже дякую.

- Завжди будь ласка.

Саша підтягнула ноги на диван. Кілька секунд мовчала.

Інеса не квапила.

- Я облажалася. На цьому тижні кілька раз.

- Наскільки?

- Не сильно, уже виправила. Але роботи стільки, що я постійно відчуваю, ніби нічого не встигаю. 

- Добре. Розповідай.

Саша почала з Елени і її “швидкий visual call”. Про Марту, яка попросила кілька тестових варіантів. Потім - про лист.

- “Новий локальний напрям наступного тижня”, - повторила вона. - Просто. З повітря.

- Вражаюче.

- Я тричі сказала, що нічого не підтверджую.

- Можливо, на четвертий би спрацювало.

Саша впала потилицею на спинку дивана.

- Ти знущаєшся?

- Зовсім трохи. Сашо, це твій перший проєкт із такою кількістю відповідальності. Ти десь помилятимешся. Це нормально. Головне, що ти швидко зрозуміла, де проблема, і сама її виправила. Це називається досвід.

- “Це називається досвід”, - передражнила її Саша старечим голосом, - дякую,бабулю за пораду.

- Але ж тобі полегшало?, - посміхнулась в трубку Інеса.

- Так, вже краще, - погодилась Саша.

Насправді на душі все одно було важко. “Розповісти про Матео?”

Вона ще кілька секунд вагалася.

Інеса, звісно, відчула паузу.

- Там ще щось є?

Саша зітхнула.

- Є.

- Я так і знала.

- Пам’ятаєш Матео-Габріеля з корпоративу?

- Таке забудеш, - пирхнула Інеса, - ви наче подружились?

- Так.

“Якщо це можна так назвати”, - похмуро подумала Саша.

- Але ми сильно посварилися. Він прийшов після того листа. Уже злий. Почав питати, чому дзвінка не було в календарі, чому я його не підключила, чи записала розмову… 

- А ти?

- Я розумію, що помилилася. І сама все виправила. Але він говорив зі мною так, ніби я без нього не здатна навіть провести зустріч.

- Може, він просто злився? Або переживав?

Саша похмуро пирхнула.

- Він точно злився. Я теж злилася. Це не дає йому права поводитися так.

Інеса не перебивала.

Саша продовжила, уже швидше:

- І найгірше, що його думка зачепила. Якби це сказав хтось інший, я б просто послала подумки й пішла далі. А тут я сиджу й думаю: а раптом він справді вважає, що я не тягну роль? Що якщо він мене жаліє і нянькається?

- А ти сама так вважаєш?

Саша відкрила рот і відразу закрила.

- Ні.

Саша втупилася у вікно і продовжила.

- Просто… я так хотіла цей проєкт. І тепер постійно боюся, що всі одного дня зрозуміють, що дали мені забагато. І я знаю, знаю. Синдром самозванця, все таке.