Розділ 9. Матео

- Де тебе забрати?

На тому кінці запала коротка тиша.

- Я біля автобусної зупинки. Матео, якщо тобі незручно…

Він покачав головою, наче вона могла його бачити.

- Перестань. Я буду хвилин за п’ять.

Матео завершив виклик і почав шукати, де можна розвернутися.

“Добре, що я недалеко поїхав”.

Йому подзвонила колега, якій була потрібна допомога. Він їхав її забрати.

Люди постійно забирали колег із незручних місць у вихідні. Звичайна справа.

Але настрій став значно кращим.

Учора за вечерею Саша відмовилася їхати з ним настільки ввічливо, що сперечатися було б дивно.

Не хочу тебе обтяжувати. Краще скинь мені геолокацію.

Він і не сперечався. Хоча спершу хотів написати, що все одно їздить туди майже щосуботи й жодного обтяження немає.

Потім стер повідомлення.

“Вона сказала «ні»”.

Але тепер вона сама подзвонила.

Матео перебудувався в правий ряд і відразу роздратувався на себе за те, що ця думка взагалі принесла йому задоволення.

Останні два дні й без того дали забагато матеріалу для непотрібних роздумів.

Спочатку Саша раптом стала дивною в готелі.

До обіду вони нормально працювали разом, сперечалися про навігацію, сміялися з Лукаса, який п’ятнадцять хвилин намагався зрозуміти логіку освітлення в одному з коридорів.

Потім щось змінилося. Матео так і не зрозумів що саме.

Він звик помічати такі речі. Частково через роботу. Частково просто тому, що люди майже ніколи не змінювали поведінку без причини.

А Саша після обіду почала дивитися на нього інакше.

Ввечері вона взагалі з’явилася в ресторані в сукні, яка на кілька секунд позбавила його здатності підтримувати розмову з Лукасом.

Саша була гарною завжди.

Він устиг це помітити ще в офісі, коли вона приходила майже без макіяжу, збирала світле волосся абияк і сиділа перед ноутбуком із таким виразом обличчя, ніби поглядом пропалювала кожну невдалу правку клієнта.

Але вчора…

Матео сильніше стиснув кермо.

“Не треба”.

Проблема була навіть не в сукні. Вишуканий образ лише погіршив ситуацію.

Саша йому подобалась. Це вже ставало складно заперечувати навіть самому собі.

Що гірше - вона помітила його реакцію.

Він бачив це по ледь стриманій усмішці, коли вона проходила до столу.

Коли він нарешті написав їй, виявилося, що причина похмурого вигляду взагалі не мала до нього стосунку.

Учора, коли Саша написала, що сумує за хлопцями, йому хотілося спитати більше.

Замість цього він запропонував ярмарок. І підвезти її.

“Дуже професійно”.

Матео похитав головою і заїхав на парковку.

Сашу він побачив одразу.

Вона стояла трохи осторонь від довжелезної автобусної черги, з розтріпаним від вітру волоссям, і оточена великою кількістю пакетів.

“Чорт, треба було розібрати багажник”, - Матео пригальмував біля неї й опустив вікно.

Саша нахилилася.

-Привіт. Не кажи,будь ласка, нічого про пакети.

Він подивився на неї.

- Не збирався, - він посміхнувся, - мила футболка.

Саша пирхнула.

- Моя улюблена.

Матео вийшов із машини.

- Це все племінникам?

- Ні, - коротко відповіла Саша, намагаючись приборкати довге волосся.

Матео задивився на неї. Схоже, його давня байдужість до блондинок отримала виключення.  Він відвів очі. 

- Добре. Бо тоді я б сказав, що ти їх надто балуєш. 

- Ти просто заздриш, - вона нарешті подивилась на нього і посміхнулась.

Матео нахилився за пакетами саме в ту мить, коли Саша теж потягнулася до одного з них. Раптом вони опинилися у кількох сантиметрах один від одного.

Він підняв очі - і замість того, щоб відразу відступити, на мить затримав погляд на її обличчі. Потім нижче. На губах.

Відстань між ними справді була невеликою. Достатньо було б одного руху. 

Це тривало мить, але було достатньо, щоб Матео стало ясно, що він хотів би зробити.

Він провів язиком по нижній губі й одразу розсердився на себе, випростався і підхопив три найбільші пакети.

Один виявився несподівано важким.

- Що тут?, - трохи роздратовано запитав він.

- Іграшки.