Розділ1. Не запізнюйся

Борис ішов Лютеранською, важко дихаючи, і з кожною сотнею кроків дедалі виразніше розумів: між теоретичним знанням про користь фізичних вправ і їхнім практичним застосуванням пролягає прірва, яку він за останні місяці навіть не намагався подолати.

Підйом не заслуговував на такі зусилля. Утім, і Борис, високий, худорлявий шатен, чия зовнішність цілком давала підстави розраховувати на прихильну увагу протилежної статі, не заслуговував на ту занедбаність, до якої довів власний організм. Колись він міг піднятися тут майже бігцем, не згадуючи ні про легені, ні про серце. Тепер серце нагадувало про себе щокроку, а легені, вочевидь, готувалися висунути претензії.

Ремінь сумки сповзав із плеча. Борис підсмикнув його, перехопив за ріжок теку, що випиналася назовні, і пришвидшив ходу.

У сумці лежали конспекти, дві книжки й розпочатий реферат, який до завтрашнього дня належало перетворити з набору переконливих на вигляд цитат на якусь подобу самостійної думки. Самостійна думка поки що не з’являлася. Узагалі, потрібні для навчання думки останнім часом вирізнялися дивовижною сором’язливістю, тоді як міркування про їжу, гроші й сон виникали без жодного запрошення.

За реферат він збирався сісти вночі, якщо чергування видасться тихим. До гуртожитку після семінару не заходив: варто було опинитися в кімнаті, побачити ліжко й почути, як хтось на кухні ставить на плиту сковорідку, — і намір ненадовго присісти неодмінно закінчився б запізненням.

А запізнюватися сьогодні не годилося.

Борис дістав телефон, затулив екран долонею від світла й глянув на годинник.

Вісімнадцята сорок.

До початку зміни залишалося двадцять хвилин. До лікарні — хвилин десять, якщо жваво бігти підтюпцем, не відволікатися, не зупинятися й узагалі поводитися як людина, якій справді треба на роботу. Льоша просив прийти заздалегідь. Просив — слово, звісно, дуже умовне. Льоша не підвищував голосу й не супроводжував свої побажання обіцянками неприємностей, але чомусь усі розуміли їх цілком правильно.

Борис засунув телефон у кишеню й лише тоді помітив, що назустріч йому ніхто не йде.

Він озирнувся.

Унизу вулиця теж була порожня.

Дивним було не те, що людей виявилося мало. Тут, в історичному центрі, біля урядових будівель, перехожих могло бути менше, ніж на Хрещатику, проте вони все-таки мали бути: хтось із портфелем, жінка з пакетом, парочка, що задивилася на старий фасад, людина, яка зупинилася посеред тротуару саме там, де всім заважає. Зрештою, просто хтось, кому, як і Борисові, закортіло дістатися з одного місця до іншого.

Сьогодні ж, схоже, кудись іти закортіло лише йому.

Він якийсь час дивився вниз, намагаючись знайти в цій картині бодай щось звичайне, потім знизав плечима й рушив далі.

Мабуть, оточили квартал. Шукали якогось терориста, охороняли важливого гостя або робили ще щось так само необхідне для добробуту держави, як і незручне для окремих її громадян.

Щоправда, за такого пояснення виходило, що особисто він уже пройшов крізь оточення. Не побачив жодного поста, не помітив жодної перекритої вулиці, ні з ким не перемовився — і все ж опинився всередині. Майбутньому філософові таку неуважність можна було пробачити, для гаданого терориста вона була б навіть бажаною, але пояснити те, що відбувалося, до ладу не могла.

Борис скривився.

Бракувало ще вигадувати собі неприємності на рівному місці.

Він і без того напрочуд успішно знаходив їх там, де місце було зайняте.

Семінар, наприклад, мав закінчитися значно раніше. Проте професор Семенов поставив запитання про значення грецьких міст-держав для західної культури, після чого кілька людей припустилися непростимої помилки: заходилися відповідати. Борис теж не втримався. Якоїсь миті йому здалося, що товариш, із рідкісною переконаністю розмірковуючи про свободу громадянина, плутає свободу з можливістю не йти на наступну пару, і він вирішив, що неодмінно мусить дещо уточнити.

Уточнення потягло за собою заперечення, заперечення — звернення до першоджерел, а першоджерела, як водиться, не мали ані найменшої поваги до особистого часу тих, хто збирався на них посилатися.

Коли диспут нарешті скінчився, Борис уже шкодував, що давні греки не обмежилися землеробством.

Тепер розплачуватися за їхній внесок у культуру належало власними ногами.

Сонце ще трималося десь над дахами, але світло на вулиці було таке, наче до землі долинала лише найстомленіша його частина. На стіні попереду лежала бліда смуга, надто тьмяна для ясного вечора; на затіненому боці тротуару збирався сіруватий присмерк. Борис мимоволі глянув угору. Нічого такого, що могло б пояснити цю переміну, він не побачив.

Повітря було неприємне. Не просто задушливе — застояне, як у кімнаті, яку давно не провітрювали, тільки ця кімната чомусь розрослася до розмірів цілої вулиці.

Він розстебнув верхній ґудзик сорочки.

Може, все через недосипання.

Це пояснення принаймні не потребувало ні терористів, ні надзвичайного стану, а головне — підтверджувалося багатим особистим досвідом.

Чотири нічні чергування на тиждень у поєднанні з денним навчанням залишали для повноцінного сну лише години, які вперто не хотіли збігатися з тими, коли спати справді дозволялося. На лекціях організм наполегливо пропонував вимкнутися, у гуртожитку чомусь згадував про всі невирішені питання, а перед виходом на роботу доходив висновку, що саме тепер найкраще прилягти.

Утім, такий розпорядок Борис обрав не через надмірну цікавість до людських можливостей.

На четвертому курсі філософського факультету вже належало мати власне уявлення про світ, однак світ уперто відмовлявся годувати за самі лише уявлення. Стипендія йшла на найнеобхідніше з такою швидкістю, наче найнеобхідніше боялося, що йому не дістанеться. Кімната в гуртожитку, їжа, дорога, дрібниці, які окремо нічого не коштували, а разом складалися в незбагненно поважну суму, — усе це вимагало грошей, цілком байдужих до рівня його освіти.