Майстер фарб і прянощів

 Він був звичайним художником… Над його будинком у сірому місті висіло розмальоване вітрило… Бувало й так, що він знімав вітрило і йшов до моря…

На легенькому човнику перепливав море, що здавалось йому затокою, і висаджувався на той берег… А там…

Чого тільки не було!... Він скуповував у місцевих мідношкірих людей спеції і духмяні  і  цікаві кольорові рослини рослини, з яких потім робив фарби… І коли б він не повертався у своє місто, під дверима його дому його  чекали  люди. Кожному хотілось купити дрібку перцю, шалфею, шафрану, кардамону… А як не купити, то хоча б помилуватися, відчути у повітрі терпкі і різкі запахи.

Повітря ж міське зовсім нічим не пахло… Лише коли художник повертався додому, несучи спеції і трави, лиш тоді повітря починало вібрувати гамою запахів. І лише по  цьому люди дізнавались, що майстер уже у місті…

Та він попри те, що міг добре заробити і схилити містян на свій бік, ніколи нічого не продавав… Навіть золота не брав за спеції… міг дати дітям дрібку шафрану чи кардамону, але продати… Цього не робив ніколи. І не від жадібності чи бажання золоті гори звернути у бідному сірому містечку…

Що ним рухало не знав і не міг зрозуміти жоден мешканець міста, навіть найрозумніший… Художник був диваком… І їхньому місті більш не водилось людей, котрі б міняли усі свої речі і все золото й срібло на спеції, на фарби, на полотна…

Він днями сидів перед вікном і щось малював… А стареньке його вітрило все ж, попри шторми і бурі, котрі побачило разом із своїм господарем, все ще виглядало свіжим і щойно зітканим…

І художник, хоч розміняв уже п’ятий десяток, лишався молодим і привабливим, проте його не любили жінки. Він для них був надто мрійливим і надто емоційним…

А його дружина… Тиха і лагідна… Із нею жодна жінка цього міста не могла зрівнятись у ніжності і зеленому спокої її лісових, мавчиних очей.

Художник мав двох синів. Вони теж були диваками… Принаймні містяни вважали їх такими.

Все місто знало історію,  коли старший син художника за опівніч ішов містом із палітрою у руках… Темні вулиці, пусті й холодні. З моря насувався ураган… Буря уже гупала молотом громів у  прибережні дерева.

Хлопець йшов неквапом, зупиняючись коло кожного будинку, прислухаючись до грому, вдивляючись у  підсвічений блискавкою обрій.

І він дістав пензель та фарби. Оповідач розказував, що віддалік спостерігав за хлопцем…

На ранок мешканці не пізнали свого міста… Серед розтрощених дерев, вирваних із корінням, побитих градом садів і виноградників, стояло барвисте, наче крильце метелика, місто… Тоді люди нічого не зрозуміли і поспішно змили фарбу зі стін. Та вона не піддавалась так просто. Пішли поголоски про чарівників і відьом, про те, кому і нащо знадобилось розмалювати все місто наче писанку. Ні художник, ні його діти не признавались. Вони поводилися як зазвичай…

 Лиш того дня художник знов поплив на той берег. Він закупився прянощами і солодкими травами, пахощі яких ще до вечора спокушали містян… Проте цього разу жодній дитині не дав ані одної спеції… Люди нічого тоді не подумали. Говорити про те, що художник зробив це із образи… Ні, злі язики те й говорили, та ні художник, ні більшість мешканців сірого міста на морському березі не думали так і нічого говорити теж не збиралися.

Сини художникові росли… Він старів, проте не кидав звичної роботи. Тільки  тепер за прянощами їздив із ним ще й молодший син…

 А вечорами, так казали хлопчаки, що бігали у художниковому садку, він сідав коло вікна і ткав вітрила… Його  дружина із зеленими мавчиними  очима ткала, а він розфарбовував і гаптував.

І одного сонячного весняного дня художник вийшов надвір, тримаючи у руках два сувої.  Люди, хто був близько, стали збиратись навколо його дому, та віддалік, аби не привертати до себе художникової уваги.

У місті всі події, що так чи інакше довго обговорювались і смакувалися, були пов’язані саме з його скромною персоною.

І майстер фарб і прянощів вийшов на веранду свого невеличкого будинку. Перед ним стояли його сини. Обидва парубки були зовні чимось невловимо схожі…  Таніхто із містян і уявити не міг, наскільки вони різні.

Батько розгорнув перший сувій. Той важко гойднувся на вітрі. То було шовкове вітрило, гаптоване золотом, сріблом, заполоччю розшите. Під таким вітрилом міг би ходити королівський фрегат…

«От куди він спустив усі зароблені гроші!» - думали злі містяни, не беручи до уваги того, що художник відмовився продавати їм будь-що привезене з-за моря… А де ж йому, бідному, було взяти грошей? У місті картин не купував ніхто… вони вважались тут за речі, котрі не вартують навіть доброго слова.

Старший син обережно узяв у руки вітрило. Він розгорнув його на вітрі, та важка тканина не майоріла, лиш злегка вібрувала.

Потім художник розгорнув інший сувій. Люди сподівались побачити щось настільки ж блискуче, чарівне й заморське… Але друге вітрило виявилось простим… До болю білим і невиразним. Зшито воно було із якісного, але тонкого, як здавалось на перший погляд, матеріалу. Вітрило майоріло, дрижало наче було живим організмом, котрому хотілось швидше у мандри! Молодший син із пошаною узяв вітрило до рук. Його обличчя проти сонця відсвітило білим…

Того ж дня художникові сини сіли на кораблі. Старший мав не королівський фрегат, проте корабель… А молодший – плавав на легкому кораблику, що місцеві рибалки й кораблем його не вважали, а лиш так… Човником!...