Розділ 11: Палаючі сторінки

«Свобода має дуже специфічний запах. Вона не пахне квітами чи свіжим вітром, як пишуть поети в мирні часи. Свобода пахне цегляним пилом, потом, карбідом і кров'ю, що запеклася на бинтах. Але коли ти вдихаєш цей запах після років життя на колінах, він здається солодшим за найдорожчі парфуми. Перші дні серпня подарували нам ілюзію раю посеред пекла. Ми підняли очі до неба, і на кілька коротких миттєвостей воно належало нам. Я бачив, як на барикадах, пліч-о-пліч, стояли люди, які ще вчора розмовляли різними мовами і молилися в різних храмах. Тепер у них була одна мова — стукіт сердець, і один храм — розтерзані вулиці Варшави. Я знаю, що Герінг надішле свої легіони, щоб втопити цей бунт у крові. Я знаю, що багато з нас не побачать осені. Але те, що я встиг зафіксувати на своїх ескізах у ці дні, робить усю мою довгу, сповнену помилок подорож виправданою. Ми довели, що людина — це не механізм для виконання наказів. Людина — це іскра, здатна спалити імперію».

(Зі щоденника «Моя війна», запис від 15 серпня 1944 року)

Ейфорія перших днів повстання була схожа на сп'яніння. Варшава, яка роками нагадувала мовчазного, забитого раба, раптом розірвала ланцюги з такою люттю і силою, що німецький гарнізон виявився паралізованим.

Адольф ішов вулицею Свєнтокшиською. Сонце, не приховане димом пожеж, яскраво освітлювало розбиту бруківку. Над головою, з вікон уцілілих будинків, майоріли прапори. Це було неймовірне, неможливе видовище: біло-червоні полотнища перепліталися із синьо-жовтими стягами, утворюючи над вулицями строкатий, живий дах. Жінки у яскравих літніх сукнях, незважаючи на небезпеку снайперського вогню, виносили бійцям на барикади кошики з хлібом, яблуками та водою. Звідкись долинав звук патефона — хтось завів платівку зі старим вальсом, і ця музика, змішуючись із далеким гуркотом стрілянини, створювала сюрреалістичну симфонію життя, що перемогло смерть.

Адольф не мав при собі зброї. Він залишив гвинтівку в штабі. Замість неї він ніс свій мольберт, кілька аркушів цупкого паперу, вкрадених із німецької канцелярії, і шматки вугілля.

Він малював. Він малював так, як ніколи в житті. Його рука літала по паперу, намагаючись зловити і зафіксувати кожну посмішку, кожен погляд, кожну деталь цього неймовірного тріумфу людського духу. Він малював молодих хлопців у трофейних німецьких касках, на яких були незграбно намальовані білі орли та тризуби. Він малював дівчат-санітарок, чиї коси були перев'язані закривавленими бинтами, але очі світилися абсолютною, кришталевою чистотою і надією.

Він підійшов до великої барикади біля площі Наполеона. Над ними височів фасад Головпоштамту. Гігантський білий символ єдності, який він намалював тієї фатальної ночі, залишався неушкодженим. Німці не встигли його зафарбувати. Тепер цей мурал слугував фоном для штабу об'єднаних сил.

За імпровізованим столом, складеним із ящиків від патронів, стояли Камінський і Остап. Вони були вкриті пилом, неголені, але їхні обличчя випромінювали дику, первісну енергію. Вони схилилися над картою, жваво обговорюючи план оборони.

— Їхні танки не зможуть пройти через Єрусалимські алеї, якщо ми підірвемо другий колектор, — хрипко говорив Камінський, тикаючи олівцем у папір. — Там надто вузько. Мої хлопці заклали туди триста кілограмів тротилу.

— Добре, — кивнув Остап, його темні очі звузилися, оцінюючи фланги. — Тоді мої сотні вдарять їм у фланг з боку Волі, коли вони спробують обійти. Ми затиснемо їхню бронетехніку в кам'яний мішок і спалимо пляшками з бензином.

Адольф зупинився за кілька кроків від них. Він відкрив свій блокнот і почав робити швидкий начерк. Два командири. Два народи. Один стіл. Одна війна. Він не промальовував їхні риси обличчя детально; він зосередився на моториці, на напружених спинах, на руках, що спиралися на карту. Це був ескіз про братерство, викуване в найвищому градусі небезпеки.

Остап підняв голову і помітив художника. Його суворе обличчя пом'якшало, і він дозволив собі коротку, втомлену посмішку.

— Знову чаклуєш зі своїм вугіллям, Адольфе? — гукнув український командир, витираючи чоло рукавом. — Ти б краще намалював нам кілька зайвих протитанкових гармат. Вони б нам зараз не завадили.

— Мої гармати стріляють у вічність, Остапе, — тихо відповів Адольф, закінчуючи штрихування тіней під столом. — Коли закінчаться патрони, і коли залізо заіржавіє, залишаться лише ці лінії. Вони розкажуть тим, хто буде після нас, що ми не були покірною худобою.

Камінський підійшов до художника і важко поплескав його по плечу.

— Твоя нічна робота на цій стіні зробила більше, ніж танкова дивізія. Але ейфорія закінчується, австріяку. Розвідка доповідає, що Герінг у сказі. Він зняв з фронту елітні частини СС, бригаду Дірлевангера і зондеркоманди. Вони стягують сюди важку артилерію. Облогові мортири. Те, що ми бачили в тридцять дев'ятому — це були дитячі іграшки. Вони йдуть, щоб стерти Варшаву в порошок, навіть якщо для цього доведеться вбити кожного мирного жителя.

Радість перших днів згасала, поступаючись місцем похмурій реальності облоги.

Наприкінці серпня небо знову стало чорним.

Люфтваффе Герінга повернулося. Цього разу це були не просто тактичні бомбардування. Це було методичне, педантичне і абсолютно безжальне знищення інфраструктури. «Пікірувальники» вили над містом з ранку до ночі, скидаючи запальні бомби. До них приєдналася надважка артилерія — самохідні мортири «Карл», чиї двотонні бетонобійні снаряди здатні були пробити будь-які перекриття і скласти шестиповерховий будинок, як картковий, за одну секунду.

Варшава перетворилася на вулкан. Температура на вулицях була такою, що плавився асфальт. Повітря зникло — замість нього люди дихали густою сумішшю з цегляного пилу, попелу, згорілого м'яса та фосфору.

Об'єднані сили повстанців змушені були відступати вглиб Старого Міста. Барикади більше не могли стримувати механізовані колони СС. Бій перейшов під землю, у каналізацію, у підвали, де билися за кожен метр, за кожну кімнату, за кожні сходи.