Розділ 5: Загублена Симфонія Вагнера

«Сьогодні я зрозумів найстрашніший парадокс людського існування. Ми витрачаємо століття, тисячоліття на те, щоб витягнути себе з печер. Ми винаходимо математику, щоб зводити куполи соборів, ми відкриваємо закони акустики, щоб будувати оперні театри, ми змішуємо пігменти, щоб увічнити красу миті на полотні. Ми створюємо цивілізацію — цей крихкий, складний, неймовірно прекрасний вітраж. А потім, в одну мить, у нас прокидається первісний, сліпий звір, і ми з незбагненною, фанатичною радістю починаємо трощити цей вітраж на друзки. Будувати барикаду зі скрипок, книг і розбитих статуй — це не просто тактика вуличних боїв. Це матеріальне втілення нашого божевілля. Ми захищаємо своє життя тим, що робило це життя вартим проживання. І коли остання куля проб’є томик Гете, покладений між мішками з піском, чи залишиться за цією барикадою те, заради чого ми взагалі починали цю війну?»

(Зі щоденника «Моя війна», запис від 1 вересня 1939 року, зроблений на мості Понятовського)

Марш від гімназії на вулиці Длугій до мосту Понятовського здавався Адольфу подорожжю крізь різні кола пекла, де кожна вулиця пропонувала свій, унікальний відтінок страждання. Вони йшли колоною по двоє, нестройним, рваним кроком людей, не звиклих до військової дисципліни. Під їхніми ногами гучно хрускотіло розбите скло — мільйони діамантових скалок, які ще вчора були вітринами розкішних крамниць, кав’ярень та аптек. Тепер цей кришталевий килим вкривав усю Варшаву, відбиваючи хворобливе, помаранчеве світло пожеж, що безперервно спалахували то в одному, то в іншому кінці міста.

Сонце, яке мало б сяяти ясним серпневим золотом (хоча на календарі вже був вересень, літо не хотіло здавати позицій), перетворилося на тьмяний, брудно-червоний диск. Воно ледь проглядало крізь густу, маслянисту пелену чорного диму, що піднімався від палаючих нафтосховищ на околицях та зруйнованих багатоквартирних будинків. Повітря було настільки густим від кіптяви, цегляного пилу та запаху кордиту, що його, здавалося, можна було різати ножем. Кожен вдих обпікав гортань і залишав на язиці гіркий присмак металу та згорілої гуми.

Адольф ішов мовчки, міцно стискаючи ремінь старої гвинтівки Маузера. Дерев’яне ложе зброї, просякнуте багаторічним потом чужих долонь і густим гарматним мастилом, неприємно холодило руки. З кожним кроком важкий приклад методично і болісно бив його по стегну, нагадуючи про реальність, яку він так довго і так відчайдушно намагався залишити в минулому. Його світлий лляний піджак, у якому він ще кілька годин тому малював портрет маленької дівчинки Басі в парку Лазєнки, тепер був безповоротно зіпсований: вкритий сірим попелом, плямами сажі та бурим брудом.

Він дивився по сторонах, і його свідомість художника — та частина його єства, яка не вміла вимикатися навіть під загрозою смерті — безжально аналізувала руйнування крізь призму естетики та колірної гами.

Вони проходили повз Краківське Передмістя. Будівля старого палацу, чий класичний фасад завжди захоплював Адольфа своєю ідеальною симетрією, була понівечена прямим влучанням авіабомби. Праве крило палацу просто перестало існувати. Замість нього зяяла велетенська, зубчаста вирва, з якої стирчали покручені, як коріння мертвого дерева, іржаві сталеві балки перекриттів. Внутрішні кімнати, раніше приховані від сторонніх очей, тепер були безсоромно виставлені напоказ. Адольф побачив залишки розкішної бібліотеки на другому поверсі: половина кімнати обвалилася, а на тій частині підлоги, що дивом вціліла, сиротливо стояв важкий дубовий стіл, завалений обгорілими книгами, сторінки яких тріпотіли на гарячому вітрі, немов крила підстрелених птахів. Шпалери глибокого бордового кольору (кармін з краплею паленої кістки, автоматично відзначив мозок Адольфа) були розірвані і звисали довгими, кривавими стрічками.

— Не дивись туди, діду, — пролунав грубий, хрипкий голос поруч. — Там уже нічого малювати. Там тільки смерть розписалася.

Адольф повернув голову. Поруч із ним ішов командир їхнього імпровізованого відділення — сержант Камінський. Це був кремезний, широкоплечий чоловік років п’ятдесяти, з обличчям, що нагадувало грубо обтесаний камінь. Його ліву щоку перетинав глибокий, побілілий шрам — пам’ять про радянську шаблю з часів дива на Віслі 1920 року. Камінський був кадровим військовим, людиною війни, яка відчувала себе в цьому хаосі як риба у воді. Він дивився на Адольфа з відвертою підозрою і прихованою зневагою. Для нього цей інтелігентний, посивілий німець з тонкими пальцями художника і ідеальною, хоч і акцентованою польською вимовою, був чужаком. Потенційним зрадником. «П’ятою колоною», як зараз модно було казати.

— Я дивлюся не на смерть, сержанте, — спокійно, не підвищуючи голосу, відповів Адольф. Його очі зустрілися з колючим поглядом Камінського. — Я дивлюся на те, що ми повинні відбудувати, коли все це закінчиться. Якщо ти не пам’ятаєш, яким світ був до руйнування, ти ніколи не зможеш його повернути.

Камінський лише хмикнув, сплюнув густу слину на бруківку і відвернувся.

— Спочатку доживи до вечора, художнику. А потім будеш планувати відбудову. Твої брати-німці там, нагорі, не дуже цікавляться архітектурою. Вони цікавляться тоннажем вибухівки на квадратний метр.

Позаду них почувся важкий, переривчастий подих. Це був Янек — той самий юний студент-філолог в окулярах, з яким Адольф розмовляв у дворі гімназії. Хлопець ледве тягнув свою гвинтівку. Вона здавалася занадто великою і важкою для його кволих, нетренованих плечей. Його окуляри з товстими лінзами постійно сповзали на спітнілий ніс, і він раз у раз поправляв їх вільним пальцем, залишаючи на обличчі брудні смуги сажі.

— Пане Адольфе... — просапав Янек, намагаючись не відставати. — Ви думаєте... ми зможемо їх утримати? Я читав у ранковому випуску, що їхні танкові дивізії рухаються зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на день. Це ж немислимо! Це ж механізоване пекло! Вони роздавлять нас своїми гусеницями!

Адольф трохи сповільнив крок, дозволяючи хлопцеві порівнятися з ним. Він поклав свою велику, довгу долоню на тремтяче плече студента.