Розділ 3: Останнє золото серпня та Сталеві Птахи

«Людська пам'ять — дивовижно крихкий механізм. Ми маємо дивну, майже самовбивчу здатність забувати запах крові, щойно вітер приносить аромат свіжого цвіту. Минуло дев'ятнадцять років відтоді, як я зійшов на перон у Кракові. Дев'ятнадцять років я вчився дивитися на світ не через вузький проріз прицілу, а крізь широку, всеосяжну призму полотна. Я бачив, як діти, що колись бігали в лахмітті вулицями Казімєжа, виросли, закохалися і народили своїх дітей. Я бачив, як життя, вперте і прекрасне, заліковувало рани минулої війни. Але вечорами, коли сонце сідає за горизонт, заливаючи небо кольором свіжої артеріальної крові, я відчуваю дивний, тваринний неспокій. Світ навколо мене сміється і п'є вино в літніх кав'ярнях. А я... я чую, як за західним кордоном ритмічно, невблаганно б'ється сталеве серце нової машини смерті. Герінг обіцяв їм небо. Але щоб дати їм небо, він повинен буде забрати землю у нас».

(Зі щоденника «Моя війна», запис від 28 серпня 1939 року)

Варшава плавилася від серпневої спеки. Повітря над розпеченою бруківкою Старого Міста тремтіло і вібрувало, спотворюючи обриси кам'яниць, наче дивишся на них крізь нерівне, старовинне скло. Був кінець літа 1939 року — час тієї особливої, густої і солодкої млосності, коли природа ніби завмирає перед неминучим приходом осені, віддаючи останні запаси тепла. У парку Лазєнки пахло перестиглими яблуками, сухою травою, пилом і нагрітим на сонці камінням.

Адольф сидів на своїй улюбленій складаній табуретці в тіні розлогого, старого каштана. Йому було п'ятдесят років. Час, помножений на роки мирного, хоч і скромного життя, залишив на ньому свої незгладимі відбитки. Його колись темне волосся тепер було густо припорошене благородною, сріблястою сивиною, яку він зачісував назад. Гострі, хворобливо випнуті вилиці згладилися, а в очах, де колись вирувала отруйна темрява віденських підворіть, тепер оселився глибокий, спокійний сум мудреця. Він носив світлий, злегка потертий лляний костюм, який недбало сидів на його худій фігурі, а на носі красувалися круглі окуляри в тонкій роговій оправі. Його довгі пальці назавжди ввібрали в себе запах скипидару, лляної олії та свинцевих білил — аромат його особистої, мирної алхімії.

Пройшли роки відтоді, як він покинув Краків. Старий Еліас помер тихо уві сні п'ять років тому, залишивши Адольфу свою скрипку і мудрість, яку той проніс крізь життя. Після його смерті Адольф перебрався до столиці. Тут він став відомою фігурою в богемних колах — не модним салонним художником, який писав манірні портрети аристократів, а «майстром вулиць», людиною, яка вміла зловити справжню, оголену душу Варшави.

Зараз перед ним, незграбно переминаючись з ноги на ногу, стояла маленька дівчинка років семи у легкій ситцевій сукні з матроським комірцем. Вона міцно притискала до грудей пошарпаного плюшевого ведмедика і раз у раз мружилася від сонячних зайчиків, що пробивалися крізь листя каштана.

— Не крутися, Басю, бо пан художник намалює тобі два носи, і ніхто не візьме тебе заміж, — жартівливо прикрикнула на неї молода жінка, її мати, що стояла поруч, спираючись на парасольку від сонця.

— Нехай крутиться, пані Маріє, — м'яко, з ледь помітним акцентом, який він так і не зміг до кінця витравити, відповів Адольф. Він усміхнувся, і мереживо дрібних, добрих зморшок розбіглося від куточків його очей. — Життя не вміє стояти нерухомо. Якщо вона завмре, я намалюю ляльку. А я хочу намалювати Басю.

Він працював пастеллю. Його рухи були плавними, гіпнотичними, вивіреними до міліметра роками щоденної практики. Він накладав теплі персикові тони на щоки дівчинки, додавав трохи охри в тіні під підборіддям, промальовував золотисті іскри в її розтріпаному волоссі. Він малював не просто дитину — він малював втілення самого життя, його крихкість, його невинність і його безмежний потенціал. Він малював те, що найбільше боявся втратити.

Останнім часом цей страх ставав фізично відчутним. Він висів у повітрі, як запах озону перед страшною грозою.

Завершивши портрет, він обережно здув зайвий пил з картону, зафіксував його спеціальним розчином і простягнув жінці. Марія ахнула, притиснувши долоню до губ. З малюнка на неї дивилася її власна донька, але так, ніби вона світилася зсередини.

— Пане Адольфе... це... це неймовірно. Скільки я вам винна? — вона почала квапливо розкривати свою сумочку.

— Десять злотих, пані. І обіцянку, що ви сховаєте цей малюнок у надійне місце.

Жінка підняла на нього тривожний погляд. Її усмішка згасла.

— Ви теж читали ранкові газети, пане художнику? — її голос здригнувся, перетворившись на напружений шепіт. — Мій чоловік, Ян... його вчора викликали до комісаріату. Кажуть, загальна мобілізація — це лише питання днів. Невже вони справді наважаться? Невже цей божевільний Герінг справді пустить на нас свої літаки?

Адольф відвів погляд. Він подивився на безтурботне, пронизливо-синє серпневе небо. Таке чисте, таке глибоке. Скільки разів він намагався передати цей відтінок кобальту на своїх полотнах.

— Я німець, пані Маріє, — відповів він тихо, з гіркотою, яка раптом опекла йому горло. — Я знаю цих людей. Я знаю, з чого зіткана їхня ідеологія. Вони не зупиняться, бо зупинка для них означає визнання власної порожнечі. Захищайте свою сім'ю.

Жінка судомно кивнула, схопила Басю за маленьку ручку і майже бігом покинула парк. Адольф залишився сам. Він повільно почав збирати свої крейди. Його руки, зазвичай такі тверді та впевнені, зрадницьки тремтіли.

Він дістав з кишені піджака ранковий випуск «Kurier Warszawski». Заголовок на першій шпальті був надрукований так жирно, що фарба просвічувала на звороті: «УЛЬТИМАТУМ ГЕРІНГА. НІМЕЧЧИНА ВИМАГАЄ ДАНЦИГ. ЛЮФТВАФФЕ У ПОВНІЙ БОЙОВІЙ ГОТОВНОСТІ НА КОРДОНАХ».

Нижче була фотографія. Та сама пихата фігура, яку він вперше побачив у газеті в далекому 1920 році в кав'ярні Кракова. Але тепер Герінг був старшим, гладшим, його груди були ще рясніше завішані металом, а в його очах горіла манія всемогутності. Поруч із ним стояли ряди його штурмовиків — тисячі молодих хлопців у чорних шкіряних куртках, чиї обличчя зливалися в одну суцільну, безлику маску фанатизму.