Тканина зашурхотіла.
Чоловік підняв погляд.
Каель примружився на кілька секунд і ковзнув поглядом по кімнаті.
– Гей, яка така істота прокидається після ін'єкції сильного знеболювального? Спати маєш спокійненько, – прошепотів Дев.
Блакитні очі знайшли його, та не одразу сфокусувалися.
– Знеболювальне? – голос хлопця зовсім схрип.
– Так, і заспокійливе. Майже седатив. Ти дуже мучився від болю. Мало до крові грудину не розідрав, – секунду він помовчав. – Із твоїм ядром щось не так? Після того бою щось змінилося?
– Та де, – засміявся. – Коли таке стається, демони навіть дихати не можуть. Тихо помирають в агонії. Швидко причому. Картинка не з приємних, скажу тобі. А я ніби ще живу, – підняв руку до очей. Вона тремтіла. – Та ні, зовсім мертвяка не нагадую. Вигадуєш.
Сумнівно, але сперечатися із хворим совість не дозволяла.
– Не мовчи, якщо що.
– Та мене й так не заткнути зазвичай, – задумався.
– Гаразд-гаразд, ти в нормі, – капітулював чоловік.
– Угу. Якраз для вислуховування повчань. Готовий прийняти обіцяну дозу.
– Не маю звички лаяти невинних.
– Не цікаво, – понуро відвернувся до вікна.
Дев задумався. От упертюх.
– Як багато ти знав, коли ми спустилися з гір? – запитав обережно. – План евакуації, ліки, стратегія бою. Це не робиться за хвилину.
Каель повільно повернувся до співрозмовника. Зацікавлено зиркнув. Потім вдихнув і залепетав безперестанку:
– Було два варіанти, як я й казав. Або пташенят до нас просто приставили, або в тому районі все погано. Потім квіти. Занадто багато. Ніби хотіли приховати за їхнім запахом якийсь інший. І нав’язливе бажання Енді затримати нас надовше. Окремі кімнати. Зараз ризиковано залишатися наодинці.
Чоловік кивнув. Логічно.
– Я пішов перевірити околиці. Там всюди були жуки й багатоніжки. А де є два – буде й три. Чи вже є. Хотів перевірити під землею, бо завжди там “скарби”. І саме в той момент склалася картинка. Будівлі в цій місцевості були занадто дивної форми.
Такого під час навчання Очисників не вчать – це вже особистий досвід.
– Потім на мене напали. Їх було забагато, тому й загнали в пастку під землю. З’явилося три варіанти. Рознести все прямо звідти. Дочекатися створення кола й знищити зсередини. Спробувати зовні, – загинав пальці. – Перспектива випалити все повітря й похоронити себе під уламками підземелля мені не сподобалася. Стати десертом для гною – теж. Ну, всередині ж нього нема повітря, а вогню треба було звідкись з’явитися, – уточнив. – Залишився ще третій. А для того треба було зберегти сили і, бажано, вижити. Потім ще евакуювати інших. І малий для того ідеально підходить – ми не перший раз так робили. А ліки в мене завжди при собі – про всяк випадок. Тож я бігав від усього на світі п’ятнадцять годин. Кінець казочки.
– Зрозуміло, – усміхнувся Дев. – Добре попрацював. Відпочивай тепер.
– За дверима так не думають.
– Я не дозволив їм зайти. Тобі треба спокій.
– Та ну. Я ж демон. Спокій – то мій головний ворог.
– Впевнений? Вони розпитуватимуть.
– Та нехай. Мене на всіх вистачить.
– Як скажеш.
Дев дозволив зайти тим, хто був під дверима.
Аїра, Ванесса і Лорен. Міранда займалася близнючками й іншими хворими.
– Які всі серйозні – аж страшно, – пирхнув від сміху.
– Пояснись, – хлопець почав без церемоній.
Каель схилив голову набік.
– У Короля Пекла є фамільяри стихій. Оскільки він зник, ті теж не показувалися. І що ми тут бачимо? Про повітряного не знаю, але те жовтогаряче полум'я відоме на весь світ.
– Поппі.
Той з’явився із жовтогарячого спалаху.
– Слухай, хлопче, тебе тут знову плутають із фамільяром Короля. Подвійне життя ведеш потайки?
Поппі спершу оглянув всіх присутніх, а потім розсміявся беззвучно, розсипаючи вогники навколо.
– Не віджартовуйся, – попередив Лорен. – Це серйозно.
Хлопець дістав із кишені невеличкий камінець і ще олов’яну кульку. Простягнув фамільярові.
– Розплав.
Чоловічок поглянув на господаря.
– Давай. Я хочу подивитися на ці обличчя в кінці.
Поппі потер ручки з ентузіазмом і взяв обидві речі. За пару секунд потекло олово, потім і порода.
“Що ж це за перевірка?” – запитаєте? А справа була в тому, що вогняний фамільяр Короля Пекла славився своїм полум’ям – настільки безжальним, що спалювало все, а плавити не могло.
– Дякую, хлопче. Повеселив мене.
Чоловічок відсалютував.
– Як так? – не розумів Лорен.