II

Наступного дня Віта разом із домашньою улюбленицею Мусею проводжала батьків до авто, які рушали в Буковель.

– Няв! – попрощалося кошеня, чим всіх потішило.

А мати наостанок нагадала:

– Не забудь загадати бажання в ніч перед Різдвом.

Донька лише зітхнула у відповідь, щоб тисячний раз не повторювати те, що не вірить у ці казочки. У таких випадках мати завжди казала, що ще прийде для цього час – і тоді вона повірить.

Дівчині анітрохи не було шкода залишатися самій. Вона уявляла, як гарно проведе час із друзями та Вадимом. Зі своїм хлопцем вона зустрічалася лише місяць, але була впевнена, що він вже на її гачку.

Сьогодні був останній екзамен, який Віта ледь здала. Але таки здала! Хоча й не розуміла, навіщо це їй потрібно. Хіба лише щоб не засмучувати батьків, які порадили їй поступити у кооперативний. А сама ж мріяла створювати новомодний одяг, тому нещодавно зареєструвалася на відповідні курси і тепер чекала відповіді, постійно оновлюючи електронну скриньку.

Ближче до ночі заграла гучна мелодія мобільного. Спочатку студентка вирішила, що це телефонують батьки, але на екрані висвітився номер Уляни.

– Вітусе, ти де? – бадьоро запитала вона.

– Майже опівніч. Що за дивні питання? Вдома!

– Жартуєш?

Віта розгубилася, а тоді почула якийсь шум у слухавці.

– А ти де?

– У клубі «Монако».

– А мені що з цього? Ти ж, певне, зі своїм хлопцем Андрієм.

– Так, але… – зам’ялася подруга. – Тобі варто приїхати сюди.

– Треба було раніше домовлятися. Без Вадима не піду. Ще й збиратися лінь, вже змила косметику.

– Так треба! Сама побачиш! – запевнила Уляна. – Зараз викличу тобі таксі.

Віту насторожив нічний дзвінок, тому вона таки змусила себе знову нафарбуватися, одягти чорну сукню по фігурі та червоні чобітки на підборах, які за кольором ідеально пасували до сумочки. Останнє було принциповим. Дівчина мала велику колекцію різнобарвних сумочок різних розмірів і цілу шафу взуття, яку періодично поповнювала. Тож усі точно знали, що їй дарувати, аби вгодити.