Світло крізь темряву

Коли світло, що розірвало темряву, згасло, в кімнаті запала важка тиша. Повітря ще пахло гаром і розпеченим каменем, а на підлозі лежали уламки розбитих меблів. Я боялася навіть поворухнутися, та потім побачила його.

Річард сидів на колінах серед хаосу, згорблений, важко дихаючи. Його руки тремтіли, нігті залишали подряпини на камені. Очі повільно повертали собі людський блиск, але в них ще лишався відблиск того дикого вогню. Він виглядав виснаженим так, ніби його тіло щойно пережило бій із самим собою.

— Річарде… — я обережно торкнулася його плеча.

Він здригнувся, але цього разу не відштовхнув мене. Лише підняв на мене втомлений погляд.
— Ти бачила їх, — прошепотів він. — Тіні… Вони знову прийшли.

Його голос звучав глухо, ніби кожне слово давалося з болем. Я кивнула.
— Вони говорили про Місяць. І про храм… під чорним деревом. Що це значить?

На його обличчі промайнув тіньовий вираз, щось між страхом і провиною.
— Я чув ці слова ще в дитинстві, — зізнався він. — Старий провидець мого роду казав, що на нас лежить давня клятва. Наші предки уклали угоду з жрецями Місяця… і зламали її. За це на перший чоловічий нащадок накладається прокляття. І я… став ним.

Він стиснув кулаки так, що на шкірі виступила кров.
— Ці голоси нагадують мені: моє прокляття — не просто лють. Вони хочуть, щоб я став їхнім знаряддям. Якщо я піддамся — я знищу все, що люблю. І тебе в першу чергу.

Я відчула, як холод пробіг спиною, але разом із тим народжувалася рішучість.
— Якщо храм справді існує, — сказала я твердо, — ми знайдемо його. І розірвемо це прокляття.

Річард похитав головою, але в його очах майнула іскра надії.
— Це буде дорогою крізь темряву. Ти готова йти зі мною?

Я простягнула йому руку.
— Я вже обрала, Річарде. І повертатися не збираюся.

Він довго дивився на мене, а тоді стиснув мою долоню. У його пальцях ще відчувалася ледь стримана сила, та цього разу вона не лякала, а дарувала впевненість: ми тепер разом проти того, що йде з тіней.