Глава 27. Тату!

Розкішний чорний позашляховик Кресомира мчав вулицями міста з порушенням усіх можливих правил дорожнього руху. За кермом сидів Олег, який у дзеркало заднього виду з глибоким шоком спостерігав, як його завжди холодний, залізобетонний бос Дем’ян Артурович міцно тримає за руку нову перекладачку, а між їхніми пальцями час від часу пролітають... золотаві іскри? Олег вирішив, що після цих переговорів точно піде у відпустку.

Кресомир і Лада не могли відірвати поглядів одне від одного. Вони піднялися на ліфті, і Лада тремтячими пальцями відімкнула двері їхньої невеликої квартири в тихому провулку.

Всередині панувала ідеальна тиша, що порушувалася лише знайомим монотонним бубонінням. Божена сиділа в кріслі перед ноутбуком, згорнувшись клубочком у кріслі. На екрані  флористка якраз розповідала про правила підрізання стебел гортензій. Побачивши матір, дівчина розпливлася в посмішці:

— Мамо! Дивись, я вже вивчила, що таке «колористика»! І я...

Божена раптом замовкла на пів слові. Її погляд перевівся на високого, кремезного чоловіка в дорогому костюмі, який заходив до кімнати слідом за Ладою. Дівчина миттєво напружилася. Спрацювали всі інстинкти володарки вогняної магії. Вона підскочила з крісла, закриваючи собою ноутбук, а її сіро-зелені очі небезпечно звузилися.

— Мамо, хто цей поважний чоловік? — Божена суворо наморщила носа, гарячково згадуючи нові слова. — Це твій... «бос»? Чи суворий «директор» зі скляної вежі? Чому він так дивиться на мене, неначе я у нього щось вкрала?

Кресомир зробив крок уперед. Його серце шалено калатало, а на очах могутнього воїна втрєтє за два світи виступили сльози. Вперше — коли народились діти, вдруге — коли пригорнув до себе Ладу, у кімнаті для переговорів, втретє — зараз, коли побачив свою маленьку дівчинку, єдину доньку.

— Божено... принцесо моя, — тихо, з неймовірним тремтінням у голосі промовив він. — Невже ти не впізнаєш свого батька? Я ж обіцяв, що знайду вас.

Почувши коронну батькову фразу і цей залізний, але такий знайомий тон, Божена застигла, мов укопана. Вона заперечно похитала головою, дивлячись на його чуже зріле обличчя з акуратною темною щетиною:

— Ні... Ні, це не ти! У мого тата були широкі плечі, шрами від мечів!

— Божено, це він. Нажаль, крізь Браму Часу пройшла лише його душа, — м'яко підтвердила Лада, витираючи сльози щастя.

Але двадцятирічній упертій вогняній принцесі цього було замало.
— Якщо ти справді мій батько, володар Хустського замку, — гордо заявила вона, виступаючи вперед, — то докажи це! Твоє тіло може бути чужим, але прадавній вогонь збрехати не зможе!

Кресомир хижо й щасливо посміхнувся. Нарешті він міг не стримувати себе. Він широко розвів руки в боки і зробив глибокий вдих. Стародавні руни під його сорочкою спалахнули нестерпним жаром. В ту ж саму мить по його руках до самих кінчиків пальців із тріском розлилося потужне, живе золотаве полум'я. Багряний вогняний блиск заповнив усю кімнату.

У Божени відібрало мову. Прадавній спадковий вогонь у її власних жилах миттєво збожеволів, повністю наплювавши на всі суворі заборони матері. Від її шаленого емоційного сплеску магія вирвалася на волю, але оскільки дівчина останні три дні думала тільки про уроки флористики, її вогонь зреагував дуже специфічно.

З її долонь замість бойових іскор з гучним хлопком вилетів справжній кумедний салют із десятків маленьких, палаючих яскраво-червоних вогняних троянд та метеликів! Вони весело закружляли по всій кімнаті, м'яко сідаючи на старовинний торшер, шафу і лавандаві трави Лади, наповнюючи квартиру ароматом літа та паленого трикотажу.

— Татку! — з диким, дитячим вереском Божена з розгону кинулася вперед і повисла на шиї Кресомира.

Воїн схопив її, притискаючи до себе з такою силою, що у дівчини ледь не затріщали ребра. Він цілував її волосся, сміявся крізь сльози, а Лада обійняла їх обох ззаду, замикаючи це неймовірне, вистраждане кільце родинного тепла. Вогняні троянди Божени танули в повітрі, залишаючи по собі лише золотавий пил.

Трохи згодом, коли перші шалені емоції вляглися, Божена сиділа на підлозі біля ніг батька, з цікавістю мацаючи дорогу тканину його штанів.

— Ну й дивний ти тепер, татку, — хіхікнула вона, заглядаючи в його темні очі. — Голишся як тутешні чоловіки, обладунків немаєш. Але зате у тебе є своя величезна ювелірна... «корпорація»! Я вже знаю це слово! Мама обіцяла, що ми відкриємо мені квітковий... «магазин»! Ти ж дозволиш?

— Я куплю тобі всі квіткові плантації цього світу, принцесо, — посміхнувся Кресомир, ніжно гладячи її по голові. Проте його погляд знову став серйозним, коли він перевів його на Ладу. — Ми знайшли одне одного. Наступна ціль — наш син Ратомир. І ми перевернемо цей світ, але знайдемо його.