Спогади

З щоденника Віктора Левицького
Ретроспектива: 14 жовтня 1972 року. Краків, Казимеж.

Сьогодні 2026-й, і мої пальці, покручені артритом, ледь тримають стилус, але варто мені заплющити очі, як я знову відчуваю той запах. 1972-й пахнув мокрим листям каштанів, паленим вугіллям з печей Казимежа і дешевим польським тютюном «Giewont».

Того дня я був одягнений у свій найкращий піджак — темно-коричневий вельвет, який я купив у старого єврея-кравця на львівському ринку. Тканина була важкою, трохи колючою в шиї, а в правій кишені я стискав подарунок — маленьку срібну фігурку скрипкового ключа, яку сам виточив з уламка старої чайної ложки. Вона була ще теплою від моєї долоні.

Магда стояла під годинником на вокзалі. На ній було пальто кольору «паленої цегли», підперезане широким шкіряним ременем з масивною латунною пряжкою. Її волосся — колір стиглого жита — вибивалося з-під берета. Вона тримала в руках старий фотоапарат «Zenit-E».

— Вікторе, не рухайся! — вигукнула вона.

Клацання затвора. Цей звук досі резонує в моїй голові. Це була перша фотографія, де ми разом, хоча в кадрі був лише я — розгублений юнак із занадто довгим волоссям.

Її сумніви (як я відчував їх тоді): Вона посміхалася, але кутики її очей тремтіли. Магда боялася. Не мене — вона боялася того, що я українець, що між нашими світами, попри спільний кордон, лежить пріріва ідеологій і паспортів. Вона крутила в руках об'єктив, наче намагалася навести різкість на наше спільне майбутнє, але воно залишалося розмитим.

 Я пам'ятаю, що ми їли того вечора. Це були гарячі zapiekanki з грибами, куплені в кіоску біля «Okąglak». Сир тягнувся тонкими нитками, обпікаючи піднебіння. Ми слухали, як з відкритого вікна якоїсь квартири долинав гул — хтось крутив пластинку з «Bridge over Troubled Water» Саймона і Гарфанкела.

Я так і не сказав їй тоді, що в моїй сумці лежав лист від мого батька. Лист, у якому він благав мене не повертатися додому, бо «за мною вже приходили». Я стояв перед нею, дарував срібний ключ, а в голові пульсувала думка: «Я прирікаю її на життя зі втікачем».

З щоденника Магди Завадської
Запис від 10 лютого 2026 року.

Сьогодні я знайшла той знімок. Чорно-білий, пожовклий по краях. Віктор у своєму вельветовому піджаку. Він виглядає таким впевненим, але я знаю — він брехав. Його пальці на фото стиснуті в кулак у кишені. Він щось ховав.

Тепер, через 54 роки, я дивлюся на нашу дитину, на нашого сина Марка, який успадкував його лінію підборіддя та мою любов до світла. Віктор ніколи не знав про нього перші п’ятнадцять років. Це був мій подарунок йому — свобода, ціною моєї самотності в холодному Кракові 70-х.

Цікаво, чи пахне він досі каніфоллю? Чи він пам’ятає смак тих сирних запіканок?

З щоденника Магди Завадської
12 лютого 2026 року. Варшава.

Сьогодні Марко заходив до мене на обід. Коли він стоїть біля вікна, підсвічений холодним лютневим сонцем, я бачу не сина, а привид Віктора, що матеріалізувався у сучасному світі.

 Марку 52 роки він успадкував ту саму «левицьку» поставу — високий, трохи сутулий, наче постійно схиляється над важливою роботою. Його волосся вже майже зовсім сиве, кольору мокрого асфальту, але густе, як у батька. У нього руки реставратора, хоча він ніколи не тримав смичка: довгі, вузлуваті пальці з акуратно обрізаними нігтями. Марко носить окуляри в тонкій титановій оправі, які постійно поправляє вказівним пальцем — жест, який Віктор робив, коли замислювався над тріщиною на деці скрипки.

 Сьогодні на ньому був темно-синій джемпер з мериносової вовни та пахло від нього сумішшю дорогого парфуму з нотами сандалу та свіжомеленої кави. Він працює архітектором відновлення (реставрує старі квартали Варшави), тож у його сумці завжди лежить лазерний далекомір поруч із записником у грубій шкіряній палітурці.

Марко знає все. Я розповіла йому правду, коли йому виповнилося тридцять. Він прийняв це мовчки, лише довго розглядав ту саму чорно-білу фотографію 1972 року.

— Знаєш, мамо, — сказав він сьогодні, розмішуючи цукор у своєму еспресо, — я іноді відчуваю запах каніфолі, хоча ніколи не був у його майстерні. Це якась генетична пам'ять носа.

Він знає, що Віктор живий. Він знає, де у Львові знаходиться та сама майстерня з вікном на костел. Марко часто їздить в Україну по роботі, і я кожного разу завмираю від жаху й надії: чи завітає він до нього? Чи постукає в ті двері? Марко каже, що «ще не час для великої симетрії», але я бачу, як він таємно купує книги з історії українського бароко.

 Марко займається сквошем — йому потрібна ця агресивна швидкість, щоб втекти від власної меланхолії. А вечорами він, як і Віктор, слухає вініл. Тільки якщо Віктор шукає в музиці спокій, Марко шукає в ній відповіді на питання: «Хто я, якщо половина мого коріння схована за туманом мовчання?»

Не варто бігти у майбутнє, коли серце історії б'ється саме там, у 1972-му. 

З щоденника Магди Завадської
15 жовтня 1972 року. Краків.

Мій «Зеніт» важкий, він відтягує шию, але я боюся його зняти. Мені здається, якщо я перестану дивитися на Віктора крізь об’єктив, він розчиниться в цьому краківському тумані, як ілюзія.

Вчора ми йшли по Казимежу. Повітря було таким густим від запаху вогкого каменя, що його можна було різати ножем. Віктор ішов трохи попереду. Його піджак — цей рудий вельвет — був єдиною яскравою плямою на фоні сірих стін. Я бачила, як він зупиняється біля кожного старого дерева, біля кожної дерев'яної брами. Він не просто дивився — він торкався їх. Його довгі пальці ковзали по тріщинах у деревині так ніжно, ніби він гладив шкіру живої істоти.

 Ми зайшли в маленьку цукерню на розі. Там пахло ваніллю і старими газетами. Віктор замовив собі «чорну каву» — він вимовляє це слово так м’яко, що я майже відчуваю смак гіркого шоколаду на язиці. Я розглядала його руки. На великому пальці — маленька темна плямка від морилки для дерева, яку не відмило жодне мило. Це було так інтимно — бачити сліди його праці.