Глава 35

Минуло пів року. Для когось цей час вимірювався зміною сезонів, першим снігом, що вкрив гострі шпилі замку, або кількістю зібраного зерна. Для мене ж час вимірювався кількістю сувоїв, на яких я залишила свій підпис, не прочитавши жодного рядка.

Я стала майстром невидимості. Я навчилася дихати так тихо, щоб Олдос не помічав моєї присутності, навіть коли ми сиділи за одним столом під час нескінченних і безглуздих бенкетів, щоб знову не обманутись на крсисві слова. А він натомість ловив кожне моє слово і намагався вгадати колжен мій рух. Моє тіло стало для мене чужим — просто кістлявим каркасом, на який служниці щоранку натягували важкі, холодні сукні.

Одного вечора, коли заметіль за вікном вила, наче поранений звір, до мого кабінету зайшов Валєріус. Він рідко приходив сам, зазвичай присилаючи Олдоса. Його поява завжди означала новий рівень витонченого катування.

— Ваша Величносте, — він не вклонився, просто поклав на стіл невеликий шматок пергаменту, запечатаний грубим воском.

— Прийшла відповідь на ваш запит щодо долі південних гарнізонів.

Я підняла на нього очі. Я не робила жодних запитів. Я вже давно нічого не просила.

— Я нічого не писала, лорде Валєріус.

— О, ви, мабуть, забули в тому тумані, у якому перебуваєте, — він тонко посміхнувся і підсунув лист ближче.

— Це від Каспіана. Вірніше, від того, що залишилося від його честі. Його шпигуни перехопили ваше... «благання про прощення».

Моє серце, яке я вважала мертвим, раптом зробило болючий поштовх. Руки самі потягнулися до листа. Валєріус стояв поруч, і я відчувала його погляд, як дотик змії. Я зламала воскову печатку.

«Не пиши мені більше, Аланіс. Твій голос у моїй голові звучить як регіт повії. Ти отримала свій трон, ти отримала свого нового пса в ліжко. Насолоджуйся цим, поки я випалюю пам'ять про тебе разом із кожним селом, що все ще зберігає твою печатку. Для мене ти — порожнеча. Бруд під копитами мого коня. Не шукай моєї милості — її немає навіть для мертвих, а ти для мене мертвороджена».

Лист випав із моїх рук. Кожне слово було наче удар кинджалом — грубим, зазубреним, який не просто ріже, а рве плоть. Це був стиль Каспіана — прямолінійний, жорстокий, сповнений тієї вогняної люті, яку я колись вважала пристрастю.

— Він... він справді це написав? — прошепотіла я, дивлячись у нікуди.

— А ви очікували на вірші? — Валєріус підняв лист і кинув його в камін. Папір миттєво почорнів і згорнувся, наче жива істота в агонії.

— Він бачить, що ви робите з країною. Він чує про ваші укази. Він ненавидить вас сильніше, ніж ворогів на полі бою.

Я заплющила очі, намагаючись не дати сльозам витекти. Якщо Каспіан вважає мене такою... якщо він справді бачить у мені лише бруд... то хто я така, щоб сперечатися? Може, Валєріус правий? Може, я справді стала тією монструозною королевою, бо не знайшла в собі сили померти в ту ніч, коли вони пішли?

— Еріан теж надіслав звістку, — продовжив Валєріус, підходячи до дверей.

— Але він був лаконічнішим. Він просто викреслив ваше ім'я з літописів Півночі. Тепер там записано, що трон Ключа порожній. Ваше існування для нього — логічна помилка, яку він уже виправив у своїй пам'яті.

Коли двері зачинилися, я залишилася в повній темряві. Тільки червоні жарини в каміні нагадували про те, що щойно згоріло останнє, за що я трималася — ілюзія того, що вони десь там, далеко, все ще пам'ятають мене справжню.

Я підійшла до столу і взяла перо. Переді мною лежав черговий указ Олдоса — про конфіскацію майна у родин тих воїнів, що пішли за принцами. Я не вагалася. Я поставила підпис. Швидко, різко, наче підписувала власний смертний вирок.

Якщо вони мене ненавидять, якщо я для них — бруд, то нехай цей бруд затягне все навколо. Моя апатія перетворилася на щось інше — на тиху, холодну відмову від будь-якої моралі. Я стала тінню, яка просто виконувала команди, бо всередині не залишилося нічого, крім попелу від листа Каспіана.