Глава 1

Спека в залі «Срібного Фенікса» була майже відчутною на дотик, змішаною з ароматом дорогого вина, жасминових парфумів та ледь вловимим озоновим присмаком магії. Я поправила шовкову маску, яка ледь прикривала мої очі, і зробила ковток із кришталевого келиха. Золотиста рідина приємно обпекла горло, додаючи впевненості.

Мене звати Аланіс, і сьогодні я тут не для танців. Хоча, дивлячись на чоловіка, який щойно увійшов до зали, мої плани на вечір почали стрімко змінюватися.

Він був високим, із широкими плечима, які ідеально підкреслював темно-синій камзол, розшитий сріблом. Його волосся, кольору воронячого крила, було недбало зачесане назад, а очі... навіть крізь натовп я відчула цей погляд. Холодний, але водночас такий, що змушував кров бігти швидше. Це був лорд Каспіан Вальмонт. Чоловік, чиє ім'я шепотіли з острахом і захватом.

— Ви виглядаєте так, ніби плануєте або вбивство, або державний переворот, прекрасна незнайомко, — пролунав низький баритон зовсім поруч.

Я здригнулася. Він стояв так близько, що я відчувала тепло його тіла. Запах сандалу та штормового моря миттєво заповнив мої легені.

— А якщо я скажу, що планую і те, і інше, мілорде? — я обернулася, підводячи погляд.

Його губи ледь помітно сіпнулися у посмішці. Він повільно провів пальцем по краю мого келиха, ненароком торкаючись моїх пальців. Цей короткий контакт змусив моє серце пропустити удар. Електричний розряд пройшов крізь усю мене, зосередившись десь у низу живота.

— Тоді я просто зобов'язаний вам заважати, — прошепотів він, схилившись до мого вуха. Його дихання лоскотало шкіру, викликаючи цілий табун мурашок.

— Або ж стати вашим спільником. Що скажете?

— Ви навіть не знаєте мого імені, Каспіане, — я навмисно вимовила його ім'я повільно, смакуючи кожен склад.

— Ваші очі говорять мені більше, ніж будь-яке ім'я, — він простягнув руку, запрошуючи до танцю.

— Подаруєте мені цей танок, перш ніж ми спалимо цей палац дотла?

Я вклала свою долоню в його велику, гарячу руку. Його пальці міцно, але обережно стиснули мої. Коли ми вийшли на середину зали, музика змінилася на повільну, тягучу мелодію скрипок. Каспіан поклав другу руку мені на талію, притягуючи ближче. Набагато ближче, ніж дозволяв етикет.

Моя тонка сукня з магічного шовку здавалася майже неіснуючою під його дотиком. Ми рухалися в унісон, ніби знали одне одного все життя. Його коліно час від часу торкалося мого стегна, і кожен такий рух змушував мене затамовувати подих.

— Ви тремтите, Аланіс, — зауважив він, і в його голосі почулася нотка переможної ніжності.

— Тут просто забагато магії в повітрі, — збрехала я, дивлячись прямо в його темні, як ніч, очі.

— О ні, — він нахилився ще нижче, так що наші носи майже зіткнулися.

— Це не магія палацу. Це те, що відбувається між нами. Ви ж це відчуваєте, чи не так? Цю напругу, яка готова вибухнути від найменшої іскри.

Він притиснув мене до себе ще міцніше, і я відчула твердість його м'язів під дорогою тканиною. Мої руки самі собою лягли йому на плечі, пальці заплуталися в жорсткому волоссі на потилиці. Світ навколо перестав існувати. Залишилися лише цей танок, його запах і неймовірне бажання дізнатися, що буде далі.

— Ходімо звідси, — раптом сказав він, зупиняючись, хоча музика ще тривала. Його погляд став темним і важким від пристрасті.

— Туди, де нам не заважатимуть ці тисячі очей.

— Куди саме? — мій голос зрадницьки охрип.

— У королівські сади. Там зараз квітнуть нічні лілії, і кажуть, їхній аромат зводить з розуму тих, хто наважиться їх вдихнути.

Я знала, що це пастка. Знала, що Каспіан Вальмонт — найнебезпечніша людина в цьому королівстві. Але в ту мить мені було байдуже. Я лише хотіла відчути його губи на своїх.

— Ведіть, мілорде, — прошепотіла я.

Він усміхнувся — цього разу відкрито і хижо — і, не випускаючи моєї руки, повів мене крізь натовп до високих розчинених дверей, що вели у темряву, наповнену пахощами квітів та обіцянками гріхопадіння.