Глава 5

Кайден

Я не міг заснути. Стіни гуртожитку тиснули на мене, а запах пилу та дешевого мила здавався огидним після аромату жасмину, який досі лоскотав мої ніздрі. Мої руки все ще пам’ятали вигин її талії, а губи — смак забороненого плоду.

— Чорт забирай, Каю, ти влип, — прошепотів я в темряву кімнати.

Мій сусід, якийсь щуплявий хлопець із факультету артефакторики, мирно хропів, не підозрюючи, що поруч із ним лежить людина, яка щойно цілувала декана. Я підвівся, накинув куртку і виліз через вікно. Мені потрібно було охолонути, інакше моя темрява просто рознесла б це ліжко на друзки.

Нічний сад Академії зустрів мене туманом і тишею. Я йшов навмання, поки не опинився біля старого фонтану, прикрашеного фігурами кам'яних горгулій. Вода в ньому не текла вже сотню років, але магічне підсвічування саду створювало ілюзію життя.

— Я ж казала тобі йти до себе, — пролунав знайомий голос із тіні великої верби.

Я різко розвернувся. Селена стояла там, притулившись до стовбура дерева. На ній був довгий темний плащ із каптуром, але я впізнав би її силует навіть у повній темряві.

— Я намагався, — я зробив крок до неї, відчуваючи, як серце знову пускається в галоп. — Але ваша магія тягне мене сильніше за будь-який ланцюг. Ви теж це відчуваєте, чи не так? Тому ви тут.

Вона відкинула каптур. Її сріблясте волосся розсипалося по плечах, виблискуючи в місячному світлі. Фіолетові очі дивилися на мене з сумішшю розпачу та жаги.

— Ріхтер бачив нас, — коротко кинула вона. — Точніше, він бачив достатньо, щоб зрозуміти: між викладачем і студентом відбувається те, що карається негайним вигнанням.

— Нехай спробує щось довести, — я підійшов зовсім близько, відчуваючи, як її дихання стає нерівним. — Його слово проти вашого. Хто повірить ображеному аристократу?

— Ти не знаєш його батька, Кайдене. Він — права рука короля. Один його лист — і тебе не просто виключать. Тебе запечатають. Твою магію випалять разом із твоїм розумом.

Я зупинився. Думка про те, що мене можуть позбавити сили, була страшною. Але ще страшнішою була думка, що я більше ніколи не зможу торкнутися цієї жінки.

Селена

Я мала б відштовхнути його. Мала б налякати наслідками і змусити забути про цей день. Але коли він стояв так близько, коли місячне світло підкреслювало його гострі вилиці та вперте підборіддя, я відчувала себе беззахисною.

— Я прийшла попередити тебе, — мій голос зрадницьки здригнувся. — Завтра на першій лекції він спробує тебе спровокувати. Він захоче, щоб ти втратив контроль при свідках. Не піддавайся.

— Ви прийшли тільки заради цього? — Кайден простягнув руку і повільно, майже невагомо, провів пальцем по моїй щоці. — Тільки щоб попередити?

Мій подих перехопило. Кожне нервове закінчення в моєму тілі відгукнулося на цей дотик. Резонанс знову почав набирати силу, огортаючи нас невидимим куполом тепла.

— Я… я не знаю, навіщо я тут, — чесно відповіла я, закриваючи очі.

— А я знаю, — прошепотів він. Його рука опустилася нижче, до моєї шиї, і він великим пальцем відшукав пульсуючу жилку. — Ви прийшли, бо ваша магія голодує без моєї. Бо цей поцілунок у залі був лише початком.

Він нахилився, і цього разу я не стала чекати. Я сама потягнулася до нього, шукаючи його губ. Це було чисте безумство. Ми стояли посеред саду, де будь-який патрульний маг міг нас помітити, але в цю мить світ перестав існувати.

Його поцілунок був жорсткішим, ніж попередній — у ньому була вимога, власництво і прихована загроза. Його руки ковзнули під мій плащ, притискаючи моє тіло до свого так міцно, що я відчула кожен м’яз його торсу. Моя магія срібним потоком вливалася в його темряву, і на мить мені здалося, що ми стали одним цілим — ідеальною стихією, здатною зруйнувати цей світ або створити новий.

— Обіцяй мені, — продихав він мені в губи, — що б не сталося завтра… ти не відвернешся від мене.

Я подивилася в його очі, в яких зараз плескалася сама ніч.

— Обіцяю, — прошепотіла я, розуміючи, що щойно підписала собі вирок.