Розділ другий

- Всі подуріли із цим балом, - цю фразу Саллі повторювала уже третій чи четвертий раз. - Я чула від Софії, що Ґендерсони найняли своїй дочці вчителя танців з сусіднього королівства, він має прибути на наступному тижні. Наче щось допоможе такому одоробалу, як вона!

- Навряд, - згодилася Елла, розмірковуючи над тим, чи вистачить крихт інформації, вивіданих у Саллі, щоб задовольнити мачуху. 

ДІвчата сиділи у високій траві біля річки, смакуючи яблуками та насолоджуючись неспекотною погодою в кінці літа. Вважалося, що вони прийшли на річку прати постільну білизну, але білизна прала себе сама (із невеликою допомогою Елли), тому ніщо не заважало їм відпочивати і теревенити. 

- Якби мене хтось запросив поїхати у столицю, я б одразу погодилась, - сказала Саллі мрійливо. - Але мої хазяї мене з собою не беруть, тільки головну покоївку та камердинера. 

- Тю, що ти не бачила в тій столиці, - відповіла Елла. - То таке ж місто, як і у нас, тільки трохи більше з розміром.

- Ти дурна, у столиці більше можливостей. 

- Ой, які там можливості, Саллі.

- Тобі із твоїми - здібностями - легко говорити, тобі робота дається легше, а я не хочу все життя прати та прибирати, плазувати за гроші, я хочу більшого. Я хочу знайти багатого чоловіка і мати сім’ю.

- І тебе зачепило, - зітхнула Елла. - Чому ти вважаєш, що багатий чоловік подивиться на когось із нас?

- А що, я недостатньо гарна? - обурилася Саллі.

Мрії - це добре, але чи треба мріяти про те, чого з тобою точно ніколи не станеться?

- Багаті чоловіки хочуть мати жінку із титулом, а в нас немає папірця, де було б написано, що ми нащадки якоїсь там відомої людини. Он подивись на мого батька - та він зі своїми грошима нізащо б не одружився з моєю мачухою, якби вона не була третьою дочкою лорда. А так, гоп, шлюб, і він теж вже має привілеї в додачу до свого статку.

- Ти дуже песимістично налаштована, подруго. Якби у мене були твої здібності, я б!..

- Що? - засміялася Елла.

- Я б приворожила найгарнішого чоловіка на тому балу, от що!

- Ти ж знаєш, що воно так не працює.

- Працює, не працює, ти ж навіть не спробуєш. 

- Ні, магія дійсно не працює на живих предметах.

- Це якось нелогічно, - мовила Саллі вдумливо. - Чому воно так?

В котрий раз Елла спробувала пояснити:

- Для магічних маніпуляцій з неживим предметом достатньо побачити або відчути предмет, щоб зрозуміти його сутність. Тобто як не дивись - цей камінь, то є лише камінь. ВІн не здатен мислити, він не здатен відчувати, він не має душі. Його сутність завжди однакова. А от якщо ми візьмемо тебе або мене, то як визначити нашу сутність?

- За допомогою наших справжніх імен, ти вже розповідала, але я все одно не можу збагнути, як воно працює. Хто їх вигадує, ті імена, і чому ми їх не знаємо, якщо вони є.

- Так, у кожного живого предмету є своє унікальне ім’я, яке уособлює його сутність і дозволяє з його допомогою накладати чари на цей предмет. Чарівники називають таке ім’я “справжнє ім’я”. Щодо того, хто ті імена вигадує, - Елла замислилася. Про це вона читала лише у книжках. - Вони просто існують, і все, з нашого народження. Створюються разом із нашою сутністю і зникають з нею, коли ми помираємо. Чарівники минулих часів знали закляття, котре доволяло їм прочитати справжнє ім’я під час нарождення дитини. Раніше всі люди мали звичайне ім’я, як, наприклад, Елла, і знали своє справжнє ім’я, котре можна було використати, наприклад, для магічного лікування. 

- Так-так, я пам’ятаю, - Саллі позіхнула. - Але потім з’явилися злі чарівники, котрі почали використовувати ці знання у своїх цілях і маніпулювати людьми, почалася війна і в результаті магія була оголошена поза законом. 

- Десь так, - погодилася Елла. 

Переказ Саллі був дуже спрощеним, але відображав суть. 

За допомогою справжнього імені можна як вилікувати людину, так і вбити. Тому після закінчення руйнівного протистояння чарівників і звичайних людей більше двухсот років тому, знання справжнього імені було визнане дуже небезпечним і від нього просто відмовилися. Згодом і саме закляття визначення справжнього імені було забуте, а чарівники почали приховувати свої магічні здібності. 

- Тепер ми живемо в світі, де люди відкидають існування магії, тому що їм так спокійніше жити, але це не означає, що магії не існує.

- Ха, твоя мачуха б лопнула зі злості, якби дізналася, що ти чарівниця!

Саллі розсміялася, але Еллі було не смішно. 

- Якщо люди дізнаються, що я є чарівницею, то мене чекає вигнання. Тому навіть назважаючи на корисність магічних здібностей, користуватися ними я можу лише потайки.

- Це дурня, - бевкнула Саллі. 

- Але це моя доля. - Елла підвелася і подивилася на річку. - Можна вже забирати простирадла, вони чисті. 

Саллі та Елла повернулися до маста разом, але потім кожна дівчина пішла до свого будинку. Кошик із простирадлами був дуже важким та недоладним, до того ж волога від простирадл неприємно відчувалася на одязі та шкірі. Елла спітніла і мала декілька скабок в руках, поки дісталася своєї хвіртки. Від будинку як раз вирушав поштар, який, побачивши дівчину, заволав на всю вулицю:

- Гей, Попелюшка!

- Пане поштар, ви ж знаєте, що мене звати Елла, - відповіла йому дівчина. 

- Я в цьому місті поштар вже тридцять років і краще за тебе знаю, кого і як звати, - прогримів чоловік. - У мене лист для Попелюшки: то це ти чи не ти?

- Я, - зітхнула Елла.

- Тримай, - поштар кинув листа Еллі, котра ледве встигла поставити кошик на землю, і пішов геть, наспівуючи щось.

Лист виявився звичайним “як справи” від тітки Феліції, сестри Еллиної матері. Тітка Феліція відіграла визначну роль на початку життя племінниці, тому що саме вона змусила Еллиного батька взяти дівчинку на виховання після смерті її матері. Після цього Елла бачила тітку раз чи два на рік, листи приходили трохи частіше, а на день нарождення Елла завжди отримувала невелику сумму грошей.