Розділ 13. І знову жертва.

         Всю ніч я обдумувала дивну поведінку професора Койла, тому на ранок зовсім не виспалась. Якби ж можна було просто не піти на заняття і провалятись весь день в ліжку. Та такого подарунку я собі не могла позволити. Я швидко вилізла з ліжка, прийняла душ та зібралась на навчання. Сьогодні ще мене очікувало перше додаткове заняття з професором Койлом.
В двері привично постукали і я вже знала, що там на мене чекає Алекс. Я швидко підхопила сумку з речима та вийшла в коридор. Хлопець стояв не сам, він говорив з моєю сусідкою по кімнатах.
- Привіт. - сказала я.
- Привіт. - одночасно відповіли Алекс і ця дівчина.
- Я Лізі. - представилась вона. - Ми з тобою сусіди.
- Я Амелія. - відповіла я. 
- Нам пора на сніданок. - сказав Алекс до дівчини і ми пішли по коридору.
- Я не знала, що ви знайомі. - сказала хлопцю.
- Та познайомились якось в бібліотеці. - коротко відповів хлопець. - Не знав, що вона твоя сусідка.
- Ти їй здається сподобався. - усміхнулась йому.
- Думаю вона просто ввічлива.
- Як скажеш.
- Слухай. - не знав як почати хлопець. - Я давно хотів... Коротше, ти не хоч сходити зі мною в ресторан?
- О.. - здивувалась я. - Звичайно. Чому б ні.
- Супер. - видихнув Алекс. - Давай в суботу? 
- Домовились. - усміхнулась хлопцю.
       Пари пролетіли практично непоміно, а до заняття професора Койла залишились лічені хвилини. Я вирішила одягнути спортивну форму, не представляю в чому зручнзайматись некромантією.  Ще раз оглянула свій вигляда і відправилась в аудиторію, де на мене вже чекав професор.                                                       

         Вдягнений він був сірі спортивні штани та білу футболку. Непривично було його бачити в світлому одязі, на його фоні чорне волосся професора здавалось ще темнішим.
- Добрий вечір, професор Койл. - привіталась я.
- Добрий. - підняв на мене очі чоловік. - Сідай.
Професор показав на парту перед ним. 
- Надіюсь ти розумієш, що некромантії - це не тільки піднімати зомбі з могили та лякати адептів? - поцікавився професор. 
- Невже таке справді було? - зацікавила я.
- Було ще й не таке. - неоднозначно відповів професор. - Некромантія часто допомагає знайти вбивцю. Досвідчений маг з легкістю викличе душу загиблої людини, чим більша сила мага, тим більше інформації він дізнається.     
- Чому тоді просто не викликати душі адептів, що лежать в лазареті? - не розуміла я. - Вони ж можуть розказати хто на них напав.
- Як я й сказав, ми можемо викликати душі мертвих людей, - повторив професор. - а адепти живі.
- Як вони досі живуть без магії? - вирішила задати ще питання. - Нам розказували, що маг, який втратив силу не виживе.
- Вони її не втратили. - ще більше заплутав мене професор. - Їх сила є, просто не з ними. Тому в їх тілах підтримується життя.
- Складно це все.
- Просто не буває. - підтвердив професор. - Так вот, некромантія допомагає говорити з мертвими, а деколи рятувати тих, хто на межі смерті, як було з Амелією.
- Але не кожен маг може витягнути душу з-за межі? - згадала я слова Мелінди, що до тіла Амелії приводили не одного мага.
- Правильно. Навіть тому, хто має достатньо сили не завжди це вдається. - професор натякнув на свою помилку, завдяки якій я тут. - Я хочу, щоб ти спробувала прикликали дух цієї миші.
З цими словами професора зробив пас рукою, і переді мною з'явився труп миші.
- І як я повинна це зробити? - не розуміла я.
- Просто відчуй зв'язок цього трупа з духом. - почав пояснювати Койл. - Цей зв'язок ніби нитка, струна.
         Я заплющила очі та все намагалась відчути цю нитку. Вроді я її нащупувала, та вона була надто слабкою. Настільки слабкою, що я не могла на ній сфокусуватися.
- Не зациклюся на нитці. - десь близько прозвучав голос професора. - Просто відчуй її і потягни за неї.
        Я постаралась зробити так, як сказав професор. Минуло досить багато часу перш ніж я змогла знову відчути цей зв'язок. Професор ж мовчки чекав поки я настроюсь, не підганяв, не кричав. Коли я знову вловила цей зв'язок, то різко потягнула на себе. Миша хутко піднялась на ноги, огляділа приміщення і кинулась на мене. Професор встиг спалити її в останній момент.
- Я казав прикликали дух, - усміхнувся Койл. - а не оживляти труп.
- Я не спеціально.
- Ваш потенціал вражає. - я підняла очі на професора, невже він справді мене похвалив.
- Думаю на сьогодні достатньо. Не варто перенавантажувати магію в перший день. Ви взяли книги по некромантії з бібліотеки?
- Взяла. - відповіла, встаючи з крісла. - Правда ще не встигла ознайомитись. 
- Не страшно. - відповів професор, підходячи до мене. - У вас ще достатньо часу. Йдемо я вас проведу.
- Та не потрібно. - стало незручно. - Я можу сама добратись.
- Це не обговорюється. 
         Ми вийшли з аудиторії та мовчки йшли по коридору. Мовчанка затягувалась, та про що говорити я не знала.
Ми повернули в ще один коридор і я вирішила прояснити ситуацію між мною і професором. Треба було дати йому зрозуміти, що він не може більше мене цілувати.
- Професор Койл...- почала я та зробила паузу. - Я хотіла поговорити про те, що було в кабінеті...
- Іншим разом адептка. - перебив мене професор.
Я підняла на нього очі і тільки зараз помітила, що він стоїть на місці і дивиться десь вглиб коридору. Я перевела погляд в ту сторону. На підлозі лежало тіло дівчини з такими самими ознаками як в попередніх.
- Чорт. - вирвалось в професора. - Будь біля мене.
       Скомандував професор і підійшов до тіла. Він вже навіть не оглядав його, просто підняв на руки, сказав мені триматись за його плече і відкрив портал. Ми вийшли в лазареті,  Мелінда в секунду підбігла до нас.
- Невже знову. - не вірила цілителька. - Неси її сюди.
    Мелінда показала на вільне місце біля двох інших адептів. Професора поклав дівчину на ліжко. 
- Адептка Річардс, - прозвучав голос ректора позаду. - не хочете пояснити, чому ви знову поруч з жертвою?
- Вона була зі мною. - дивлячись в очі ректору сказав професор Койл. 
- Невже весь час була з тобою Рей? - не повірив ректор Уокер.
- Вона тут ні до чого. Краще поясни чому твої патрулюючи так довго не знаходили тіло дівчини? - поцікавився професор.
- Можливо що на дівчину тільки недавно напали. - висунув теорію ректор.
- Повір мені, - не погодився професор. - дівчина вже давно там лежить.
- Давайте ви будете виясняти це в іншому місці. - розізлилась Мелінда. - Мені треба обстежити дівчину.
- Йдемо, Амелія. - професор Койл протягнув мені руку.
Я не задумуючись вклала в його руку свою, та ми разом вийшли з лазарету. Ми так і йшли за руки до моєї кімнати, йшли ми мовчки, кожен думав про щось своє.
- Послухай, - почав професор, коли ми підійшли до моїх дверей. - тобі не варто нікуди ходити самій. Нехай твій Алекс тебе всюди проводить.
- Він не мій. - чомусь сказала я.
- Просто будь обережна. - сказав професор і поцілував в лоб. 
Я не встигла ніяк відреагувати, бо в наступну секунду він зник в порталі.