Глава 1

Минув рівно тиждень після історії з колодязем.

За цей час усе начебто заспокоїлося. Друзі повернулися до звичних справ, навчання й зустрічей. От тільки забути ту поїздку ніяк не виходило.

Тарас сидів за столиком фудкорту у торговому центрі й уже вкотре машинально тер праве зап'ястя під рукавом худі. П'ять темних слідів від неприродно довгих пальців так і не зникли. Він пробував відмити їх милом, спиртом, навіть тер мочалкою до почервоніння шкіри. Марно. Відбитки залишалися на місці, ніби хтось намалював їх під самою шкірою.

І що найдивніше — зап'ястя на тому місці було холодним на дотик, навіть коли решта тіла зігрівалася.

— Народ, ви просто не уявляєте! Це ж відвал башки! — Марко мало не підстрибував на стільці, підсовуючи телефон Ярині під самий ніс. — Наш відос із колодязем уже пів мільйона переглядів набрав! Пів мільйона, ви розумієте?! Ми знову залетіли в рекомендації!

Після тієї поїздки Марко начебто повернувся до свого звичного стану. Знову сипав жартами, підколював друзів і будував грандіозні плани щодо їхнього TikTok.

Але Злата помітила одну річ.

Тепер Марко нізащо не погоджувався першим заходити в темний під'їзд. А коли вони нещодавно запропонували зрізати дорогу через підземний паркінг, він одразу заявив, що краще зробить зайве коло, ніж полізе в чергову бетонну діру.

Ярина потягнула колу через трубочку, гортаючи коментарі під відео.

— Ага, і половина народу впевнена, що ми генії комп'ютерної графіки. А друга половина випрошує координати, щоб поїхати туди на вихідних бухати. — похитала головою. — От людям реально більше ніде відпочити!

— Та забий ти на тих хейтерів! — Марко задоволено потирав руки. — Ви дірект узагалі бачили? Нас уже в інші міста кличуть! Один чувак пропонує оплатити дорогу, якщо ми приїдемо знімати його «проклятий» гараж. Інший пише, що в нього на дачі полтергейст меблі пересуває. Народ, ми тепер елітні мисливці за привидами! Пора вже прайс складати!

— Може, одразу прайс на ритуальні послуги? — Злата сердито нахмурилася. — Марку, ти що, вже забув, як нас біля того колодязя мало не прикінчили?! Ярину ледь у воду не затягнуло, а Тарас досі з тими слідами на руці ходить!

Вона глянула на його зап'ястя.

— Давайте хоча б місяць без усяких привидів, а? Просто поживемо як нормальні люди. Невже це так складно?!

— Злато, та за місяць про нас уже всі забудуть! — озвався Тарас, не відриваючись від телефона. — Алгоритми не чекатимуть, поки ми морально відпочинемо. Зараз така активність, що гріх усе зливати! Я вже навіть прикинув, скільки треба назбирати на нормальний об'єктив і петлички.

Він машинально потер зап'ястя під рукавом худі, але, помітивши Златин погляд, одразу прибрав руку.

Тарас уже збирався щось додати, але раптом затримав погляд на екрані.

— Опа… А ось це вже цікаво!

— Що там? Спонсорський контракт від виробників святої води? — пирснула Ярина.

— Ні, краще! Нам конкретне замовлення прилетіло! — Тарас розвернув телефон до друзів. — Якийсь анонімний підписник пропонує чотири тисячі гривень за розслідування. І таксі туди й назад за його рахунок!

Марко аж перестав жувати картоплю фрі.

— Стоп, скільки?!

— Чотири косарі!

— Та ну нафіг! — Марко швидко проковтнув картоплю й посунувся ближче. — І що треба зробити? Привида на побачення запросити?!

— Дай дочитати! — Тарас прокрутив повідомлення. — Коротше, слухайте: «У сусідньому місті є старий продуктовий магазин. Давно зачинений, але щонеділі рівно о третій ночі там загоряється світло. Місцеві кажуть, що всередині з'являються покупці й касирка. І найцікавіше — серед тих покупців нібито бачили людей, які давно померли або зникли безвісти».

— Ага… — Ярина відставила колу. — Магазин для покійників. І що вони там купують? Макарони по акції?

— Не знаю, — Тарас знизав плечима. — Але чувак пише, що може скинути старі фотки й посилання на місцеві новини.

Марко вже потирав долоні.

— Юху, чотири тисячі! І таксі! Та це ж майже ідеальне замовлення!

Злата повільно поставила стаканчик на стіл.

— Марку, ти хоча б дочекайся, поки ми з'ясуємо, хто нам ці гроші пропонує.

— Та яка різниця, хто він?! — Марко відмахнувся й потягнувся за черговою картоплиною. — Головне, щоб платив! Це ж просто старий продуктовий магазин. Ми навіть усередину не заходитимемо. Постоїмо, познімаємо через вікна, й поїдемо додому. Що може піти не так?

— Після двох наших попередніх розслідувань ти зараз серйозно ставиш це запитання? — Злата недовірливо втупилася в нього. — А якщо там не порожньо? Якщо це знову якась пастка?

— Злато, ну ми ж не збираємося лізти всередину, — втрутилася Ярина. — Постоїмо на вулиці, Тарас познімає. Якщо побачимо мерців із кошиками, чемно побажаємо їм вдалих покупок і звалимо.

— От! — Марко тицьнув у неї картоплиною. — Золота людина! Нарешті хтось мислить позитивно!

— Я просто теж не проти заробити, — хмикнула Ярина. — Але якщо ти знову полізеш кудись першим, я тебе навіть рятувати не обіцяю.

Злата перевела погляд з одного на іншого. Тарас уже розглядав фотографії, які надіслав незнайомець, а Марко явно подумки витрачав свою частку грошей.

— Гаразд, — нарешті видихнула вона. — Але домовляємося відразу: тільки з вулиці. Замків не ламаємо! Всередину не проникаємо! Побачимо щось підозріле — розвертаємося й їдемо додому. Без суперечок. Згода?

— Та згода, згода! — Марко підняв обидві руки.

— Підтримую, — кивнула Ярина.

— Добре, — погодився Тарас і відкрив переписку із замовником. — Тоді зараз уточню адресу й куди він збирається скидати гроші…

Договорити він не встиг.

Чотири телефони майже одночасно завібрували на столику.

Марко першим глянув на свій екран. Усмішка повільно зникла з його обличчя.

— Народ…

Злата вже й сама побачила сповіщення.

«Четверо придурків»

Нове повідомлення від «Користувача».

Марко відкрив повідомлення й прочитав уголос: