Розділ 28 (флешбєк Сема )

Сем сидів у камері, думки його металися, і раптом пам'ять повернула його назад — у весну 1927 року. Ранок був ясним, свіжим. Мішель посміхнулася йому, поправляючи волосся: — Любий, сьогодні перший день на роботі. — Так, мила, — відповів Сем. — Сьогодні перший прекрасний робочий день у порту. Заживемо ми з тобою, ми і діти наші більше ні в чому не матимемо потреби. — Коханий, не забудь поцілувати своїх янголят, — сказала Мішель. Сем обійняв дружину, поцілував її і ніжно поцілував своїх милих доньок. Після цього він вийшов із квартири, спустився сходами і, відчиняючи двері, випадково зачепив старого. — Куди преш? — обурено скрикнув той. — Вибачте мені, — з усмішкою відповів Сем. Старий буркнув у спину: — Ця молодь доконає країну… — і зник за дверима. Сем піднявся сходами, вийшов на платформу і став чекати електричку. Дістав гаманець: усередині було всього 14 центів — рівно туди й назад по 7 центів. Електричка підійшла, Сем сів і поїхав. Дорога до станції порту займала близько тридцяти хвилин. Він дивився у вікно, думаючи про майбутнє, про сім'ю, про те, що робота в порту стане початком нового життя. Сем вийшов з електрички і попрямував прямо до порту. Весняний ранок був прохолодним, але ясним. Він повернув голову і помітив стовп із годинником — 7:45. «Встигаю із запасом», подумав він. Біля воріт його зупинив охоронець: — Вам куди? — Я після співбесіди на роботу, — запевнив Сем. — А, ясно. На моїй зміні була інша людина. Ви знаєте, куди йти? — запитав охоронець. — Туди, в портовий ангар, — показав пальцем Сем на велику будівлю поруч із краном. — Ну тоді Бог вам на поміч, — відповів охоронець. — Дякую, — сказав Сем і пішов далі. Попереду зібрався натовп робітників. — Я розумію все, але поки чекаємо на вантаж, — сказав майстер. — Я з п'ятої ранку тут, і нічого! — обурено відповів один робітник. — Почекай, зараз прийде вантаж, будемо працювати, — заспокоїв його інший. — Коли? — знову запитав перший. Сем підійшов ближче: — Вибачте, а де зараз Дон Моретті? Робітники обернулися: — Ти новенький, чи що? — Ну так, — відповів Сем. — Он туди, нагору. Там він сидить, — сказав один із робітників. Сем піднявся сходами, постукав у двері. — Так-так, заходьте, — пролунав голос зсередини. На дверях висіла табличка, що пахла свіжим часником: «Офіс Дона Моретті». Але Сем помітив, що під нею залишився ледь помітний слід стертого напису — «Тоні Лучано». Двері зачинилися за його спиною. Сем увійшов до кабінету. Дон Моретті сидів за столом, курив сигарету і, помітивши новенького, загасив її в попільничці. — Сідай, — сказав він. — Дякую, — відповів Сем, сідаючи навпроти. — Нагадай, як тебе звати? Адже ми вже говорили на співбесіді. — Сем, — упевнено вимовив він. Моретті подивився на папери, зітхнув і сказав: — Дивись, Семе. Водій отримує за годину тридцять один і вісім цента. Можна й більше… На тиждень це приблизно від двадцяти п'яти до тридцяти п'яти доларів. Працювати будеш шість днів на тиждень. Згоден? — Так, звичайно! — радісно відповів Сем. — Ти недавно в Чикаго? — запитав Моретті, уважно дивлячись на нього. — Ну так, — кивнув Сем. — Я приїхав зі штату Іллінойс на початку двадцятих. Продали все, купили квартиру в Чикаго. У двадцять першому переїхали з дружиною, а в двадцять другому народилися діти. Роботи багато, але дохід… — Ну тоді ласкаво просимо ще раз у компанію Дона Моретті, — перебив його Дон. — Якщо покажеш себе добре, можливо, будеш отримувати більше. Сем посміхнувся, відчуваючи, що перед ним відкривається нове життя.