Столичні новини (бонус)

Недільня служба давно зацінчилася. Нарикінці служби храмовник, як завжди, зачитав приходжанам останні новини зі столиці. Ті, що спеціально розсилался о храмам з наказом неодмінно донести до кожного жителя королівства Люнборг. Але добрі жителі Горнобга і околиць не осішали розходитися та роз’їжджатися у своїх сравах. Старий храмовник, якого все ніяк не хотіли відпускати, зрештою махнув рукою служці, щоб відставив важку тацю і ніс кошик. «Та не цю, більшу!» - Колишній лицар ледве стримався, щоб не додати з кафедри ару-ьрійку зовсім не храмових слів.

Поставивши коша перед вівтарем, храмовник велів усім, хто бажає замовити службу за здоров’я Його Величності з родиною чи за щастя молодих, складати пожертви до коша і записуватися у служки. Пригадати за івроку, кому на який день він що обіцяв, старий вже й не надіявся. Папір – воно всяко надійніше. Уладнавши останні формальності, храмовник накинув теплу шубу і, помітно кульгаючи (давалися взнаки давня рана, старість та і просто втома), пішов до виходу зі святині. Туди, де на площі вже товпився народ, а біля виходу маячила огрядна фігура бургмана фон Хагедорна.
- От-а-а-ак-тобі... – Тільки і сказав бургман, коли храмовник присів біля нього на кам’яну лаву.
- І не кажи. – Згодився шановний служитель.

Йому знову довелося боротися зі спокусою додати ще щось, з того арсеналу слів, що він вивчив в молодості. Тоді його нога ще була цілою, і віни готувався присвятити життя служінню Короні, а не Храму.
- Як вони всі... Побігли. – Бургман мотнув головою в бік натовпу, що все ще стояв біля храму.  – Як судиш, отце, вистачить на новий дах?
- Суджу, друже, що вистачить і на новий храм. – Храмовник посміхнувся лукаво і опустив очі. – Але я б не посішав. Все ж, Творець заповідував скромність. Так що дах підновимо, пару нових лит на підлогу витесати замовимо (там, біля крипти, де старі зовсім стопталися), і, хіба, вистачить.
- І то так. – Задумлив опгодився бургман – А решту куди?
- Та яка там решта... Це їх сьогодні шарахнуло, так вони за калитку схопилися. А потім ще довго мідяка не допррсишся. Але якщо раптом... Я б земельки докупив, дім невеличкий поставити.
- Навіщо? – Не зрозумів бургман задумки храмовника.
- А щоб не довелося наступного разу перед Їх Величностями червоніти за сиріт бездомних.
- Думаєш, буде наступний раз? – Від здивування брови пана фон Хагедорна злетіли високо на лоба. Кілька лицарів, що стояли неподалік, нашорошили вуха.
- А Творець його знає. – Храмовник стенув плечима. – Так-то, і цього разу бути не могло, але ж сталося.

Народ тим часом продовжував товктися на площі. Корчмар, бачачи такі справи, послав сина в підвал за новою бочкою пива. Бо вже ясно було, що однією не відбуде. Такі новини без запивки не ковтнеш.

І люди пили їли і знову пили. Навіть статечні дами не поспішали сьогодні додому, до печені і рагу, а скромно сідали обік чоловіків і делікатно пригощалися знаменитим корчмаревим світлим. Люди дивувалися несподіванному підйому роду, що вже геть був захирів. Тихо злорадствували, пригадуючи, хто з місцевих не дозволив синам посвататися до Дюрингів, позарившись на наречених з більшим посагом. Судили-рядили, до кого ж тепер піде свататися Хайко фон Дюринг. З того часу, як молодшого брата забрав у зброєносці тітчин чоловік, парубок і так залишився, вважай, єдиним спадкоємцем на хуторі. А вже тепер...

І все ж, головною темою залишалося одне: як (ну як?!) таке могло статися?! Пригадалася недоречно стара сварка поміж вдовами старого Дюрінга та сивого Петерсена (це коли шановні пані мало не побилися перед храмом, обзиваючи одна одну відьмою).  Запитати б прямо у пані Катарини, так її після такої новини онучки попід руки вивели з храму.

Хтось вже обережно, поки ще пошепки, натякав, що не все там так чисто. Спочатку мати, потім донька... Народ за столиком перелякано затих. І, напевне, саме тому неочікувано голосно прозвучав голос одного зі старих лицарів, що займали найкращий стіл – в кутку, біля вікна.
- Ти диви, як Дюринги піднялися! Я вже було подумав, що зі смертю старого рід остаточно пропаде. Віллем – то хіба таке... А вони – он-но як!
- А і правда! – Ахнув хтось зі старих. – Анну, правда, старий ще за життя баронін застав. Але то і випадком могло бути. А з його смертю, диви як повелося!
- Точно! – Підтримав ще хтось. – Усе ж з його смертю почалося. Трауте – стару панну, за такого кавалера просватали, Агата... О-о-о! Айко, знов-таки. Ти ще спробуй сина до такої людини в загін всунути. Навіть і до родича.

Якусь хвилю в корчмі стояла тиша. Така тиша, що, здавалося, можна було почути мишиний писк у підвалі. Потім хтось тихенько забурмотів заупокійну молитву за покійного сусіда. Хтось щось запитав, хтось щось сказав... І скоро новина вже гуляла площею.
- Що скажеш, отче? – Птитально поглянув на храмовника бургман.
- А що я тобі можу сказати? – Розвів руками той. – Що без Щедрого Дюринка багатьох ми б тоді з походу не дочекалися, ти і так знаєш. Скажу, що люди – забудькуваті, а Творець пам’ятає все...
- Так і запишемо. – Пробурмотів бургман, киваючи якимось своїм думкам.

Новина, що це, напевне, старий Дюрінг випросив у Творця милість для власних нащадків, миттю облетіла всю околицю. Народ з готовністю пригадав, що фон Дюрінг не завжди був старим п’яничкою, що цілими днями розповідав в корчмі про свої колишні бойові пригоди. Що колись довелося йому розділити з товаришами все, навіть роки власного життя, за що дісталася йому королівська нагорода і прізвисько Щедрий. Люди потягнулися на кладовище...

Вдова фон Дюрінг вважала, що дурниці це все. Нічого тепер квітки навколо могили топтати, кроаще б для внуків щось корисне зробили. Сувора старша пані взагалі вважала, посмертні почесті – дурня. І бурчала, що жаліти живих треба, а метрвим, їм дві-три храмові  служби на рік – і вистачить з них. Але, як би там не було, кожен, хто кинув би тепер косий погляд в бік родини фон Дюрінгів, ризикував дістати одкоша одразу від усіх односельчан. І тема відьомства затихла сама собою.