Частина п’ятнадцята. Розправити крила

Ранок мого останнього в Роде дня я дозволила собі провести в лінощах. Коли раніше, до цього дня, мені доводилося проспати, то я неодмінно починала себе картати, бо не годиться шляхетній панні тішитися неробством. Якщо нема клопотів по господарству, то ти зайнята або навчанням, або рукоділлям. Неробство – сестра гріха, так любила говорити моя гувернантка. Але сьогоднішній день, пам’ятаючи настанови Еріка, я вирішила присвятити відпочинку.

               Саме дому дозволила собі трохи полежати в ліжку, подумки прощаючись з покоями, в яких пройшло стільки моїх років. Завтра рано вранці мене обудить покоївка, а сьогодні – можна. Я лежала і думала, як змінюється життя. Колись я боялася цієї кімнати, з усіх сил відмовляючись спати тут самій. Вона мені здавалася занадто великою, занадто далекою від решти живих людей. Після малої комірчини в дідовому домі, яку я ділила з двома кузинками, так воно і було. Потім ці покої стали здаватися тихою гаванню, де можна завжди сховатися від бурь. А коли одного разу сюди потайки прокрався Ерік, я раптом зрозуміла, яким маленьким насправді є цей мій прихисток.

               І ось вже завтра мені належить назавжди покинути ці стіни. Меблі в кімнаті накриють чохлами, щоб слугам менше роботи було. А через кілька років в цю кімнату в’їде майже доросла Ліззі, чи Генріх, чи хто там ще народиться у мами з татом.

               Як звично, поринувши у власні роздуми, я зовсім забула про час. А мислівці ж, напевне, скоро повинні повернутися! В тому, що вони повернуться зі здобиччу, я не сумнівалася. Розмови про те, що налякані у графських лісах олені дружно відкочували на наші кордони в замку велися неодноразово. Отже. Треба буде приглянути, щоб на кухні всьому дали раду.

               Смикнула за шнур від дзвоника, викликаючи покоївку. Я, звичайно, не очікувала, що Каті в день свого весілля займатиметься роботою прислуги. І, все одно, здивувалася. Побачивши іншу дівчину. «Ах, та сама внучка Берти» - пригадала.
- Доброго ранку, панно Агато! – Зробила дівчинка досить пристойний кніксен.  – Я – ваша нова покоївка. Мене звуть Фенья, або просто Фені.
- Доброго ранку, Фені. – Люб’язно усміхнулася дівчині я. – Приємно познайомитися. Допоможи мені зібратися.

               Діяла Фенья старанно і явно знала, що робити. Але було видно, що така робота для неї – в новинку. Нічого, мені теж багато чого зараз в новинку. Будемо звикати разом. Ще раз прискіпливо оглянувши себе в дзеркалі, я відпустила Фенью і спустилася на кухню, щоб перевірити, як справи.

               В замку було все в порядку. Тож я залишилася снідати на кухні з Бертою. Так і мені веселіше, і слугам менше роботи. Кухарка, побачивши мене, лише руками сплеснула, але не сказала нічого. Споро зібравши мій звичний сніланок, вона розшугала з дорученнями хлоп'ят-кухарчуків і налила собі чаю. Після чого присіла біля мене, підперши підборіддя руками. Деякий час вона із замилуванням дивилася, як я їм, а потім зітхнула.
- Ось і ти, дівчинко, від'їжджаєш. Як же ти швидко виросла!
- Хіба щвидко? – Здивувалася я.
- Швидко. – Кивнула Берта. – Ще весною була дидина дитиною, а тепер-от заміш виходиш. Та ще й в саму столицю! І Фенью мою забираєш.
- В столиці теж люди живуть. – Не знала, що ще сказати я. – Ось облаштуємося, буде тобі Фенья листи писати, що там та як.
- Буде, - погодилася Берта. – Вона ж у мене, не те, що твоя Каті, читати-писати навчена. Тільки що я тебе, панно Гото, попрошу, - кухарка зітхнула, - не здумай мою Фені за шляхтича заміж віддавати. Якщо вже приспічіть їй там, то знайди їй якогось майстра, а може навіть купця.
- А що так? – Здивувалася. Берта, наче, ніколи не відрізнялася якоюсь особливою пошаною до шляхетних осіб. Не дарма ж навіть татові – баронові – діставалося від неї часами за недоїдений обід.
- Та так... Тяжко твоїй катаріні буде, от що я тобі скажу. І пан цілитель, дарма що дурень-дурнем виявився, а розуміє. Не дарма ж він відмовився їхати до столиці.
- А він відмовився? – Я здивувалася, бо не знала навіть, що була така розмова.
- А ти й не знала? – Ахнула кухарка. Он-воно як... Я ж думала, що це ти свого принца просила, щоб Каті за собою потягнути. А він, значить, сам. Ну, тоді добре...
- Ні, не просила. І ні, не знала. Ні того, що Його Високість пропонував пану Ульріху їхати з нами до столиці, ні того, що він відмовився. А чому, до речі, відмовився? Знаєш?
- Так через Катаріну ж, чому б ще! Каже, служив поряд зі столицею, по молодості якось. Так там кожен нелінивий його носом ткнути намагався, що він такий-собі лицар, з містян. А він каже, що тепер він чоловік жонатий, солідний. Та й літа вже, каже, не ті, щоб різним дурням лоба набивати, а потім самому ж їх і лікувати.

               Я захихотіла, уявивши собі цю картину. Треба ж! А я думала, що пан цілитель повинен почуватися щасливим, що одружується з молодою і гарною Каті. Відсміявшись, почала здогадуватися про причину вчорашньої серйозності Еріка. Скоріш за все, слова цілителя змусили його замислитися про те, наскільки я – не рівня йому самому. І про те, як новину про наш шлюб сприймуть столичні вельможі. Хоча, дивно, ні по принцам, ні по їх свиті не видно було, щоб ім це якось перешкоджало.
- Берто, - навадилася запитати я, - як ти думаєш, вийде в мене бути принцесою?
- Це в тебе? В тебе, панно Гото, все вийде. Тільки знаєш, якщо ти вже зі мною радитися повадилась...

               Берта  оглянулася, хоча ми і так сиділи в пустій кухні, і притишила голос.
- Якщо щось не так піде, принцу своєму на його матінку скаржитися не здумай. І їй на чоловіка – ні-ні! Навіть як сама питатиме, навіть як жалітиме...Тоді все вийде ще краще. Фенькі моїй-он у фартук поплач, коли зовсім допече, вона в мене дурно язиком не плеще. Хороші вони в нас – Величності наші, а, все ж, кожній матері її дитиночка – рідніше.

Я кивнула, беручі науку до пам'яті, але тяжко уявляла собі, за що взагалі можна скаржитися на Еріка. Щось на кшталт: «Ах, Ваша Величносте, Ваш син знову ризикував собою заради королівства!». А вона мені що? Хіба що таке: «Ай-ай! Я давно говорила чоловікові, щоб усілякі змови в країні заборонив».