Барон та цілитель (бонус)

- Ну, розповідай, як це ти так ухитрився. – Барон неспішно розливав настійку, поглядаючи на співбесідника.
- Та... Навіть і не наю, що сказати. – Свірозмовник – майже ровесник барона – всяв свій келишек і з задоволенням оцінив насичений колір напою. – Мені, звичайно, як цілителю, на різні питання доводитсья відповідати. Але вже до четвертої дитини ти якось повинен був би знати, як саме.
- Попащекуй мені! – Напівжартома погрозив барон. – Але, Улі, я не жартую. Дівчинка, само собою, гарненька, не якась там почвара. Але ж покоївка... Невже у вас там аж таке кохання?
- Та яке там кохання! – Махнув рукою лицар Ульріх, маг-цілитель армії Його Величності. – Попався, як дурень. І це в моєму-то віці... сказати кому, засміють.
- Думаєш, вона тебе спеціально підловила? – Насупився барон.
- Ні, не думаю. – Цілитель рішуче мотнув головою, наче не допускаючи навіть думки, що таке можливо. – Я сам винен, захопився гарненьким личком, забув про обережність...
З іншого боку, може, воно й на краще? Мене комендант давно оженити намагається, хоч на кому, «аби рідкісний дар не пропав».

Ульріх так вдало скопіював голосом манеру старого коменданта говорити, що барон приснув зі сміху. А цілитель продовжував.
- Так що, нехай старий тішиться. Ну, давай, Хендрику! За майбутньогт спадкоємся дару!

Чоловіки дружно випили і взялися ліниво закусювати. Справді зголодніти з недавнього обіду не встиг ніхто, так що шмат сиру чи копченостей був, скоріше, приводом взяти паузу в розмові, щоб помислити над відповіддю.
- А я давно запитати хотів. – Перерва в паузу барон. – Уле, а чому ти досі неодружений? Невже нікого підходящого не траплялося? Хай би то комендант пошукав, раз йому так треба.
- Та, бачиш, Хендрику... – Цілитель на мить забарився з відповіддю. – Ти так говориш про «когось підходящого», наче я – барон в надцятому поколінні, як і ти. Тобі ніколи на думку не спадало, що жінки в пошуках чоловіка теж оцінюють, наскільки підходиш ти сам?
- Чому ж не спадало? – Невесело усміхнувся барон. – Першої дружини моєї, покійниці, сестриця всій рідні своїй допікала,що я  - не пара її сестриці.
- Ти-и? Не па-ара? – Ульріх щиро здивувався. – Ого! Боюся запитати, який титул носив твій перший тесть?
- Барон. – Розвів руками барон Хендрик.
- Всього-то -  барон?
- Всього-то. От тільки старшу доньку він за графа видати зумів. От їй титул в голову і вдарив.
- А-а-а! – З розумінням покивав головою цілитель і додав. – Наливай, чи що...

В розмові знову сталася невелика пауза, яку цього разу першим перервав цілитель.
- Затишно в тебе, Хендрику. Наче, багато, а подивишся ближче – все по-простому. Навіть і не скажеш, що ти по давнині шляхетства деяких герцогів за пояс заткнеш. А то буває, не встиг батько титул отримати, а син вже з простими лицарями знатися не хоче. Куди вже мені...
- А що – ти?
- А я – взагалі з містян. Мій батько свою майстерню тримав, але він її молодшому нашому залишив, раз вже старшого – мене – магія годує. А шляхетство мені Його Величність років з п'ятнадуять тому надав, за вірну службу і цінний дар. Я тоді не недалеко від столиці служив, а столичні гарнізони... сам знаєш.
- Погано прийняли?
- Та, хто як. – Цілитель стенув плечима. – Свої лицарі – так нічогенько. Хто, як не вояк, цілителя цінуватиме. А місцева шляхта... сам розумієш. Не будь я цілителем, отрапив би, напевне, під трибунал. А так, лише веліли лікувати потім мною ж і побитих. Сам же знаєш, цілителі у війську – на вагу золота.
- Дорожче. І не лише у війську. – Барон Хендрик спохмурнів, згадавши про дружину. – Не будь ти випадком поряд... І я тобі скажу, що чудово розумію Його Величність, коли він таким талановитим магам надає шляхетство. От чесно, Ульріху, була б у  мене вільна донька постарше, проставав би за тебе без вагань.
- Ну-у, Спасибі на доброму слові. – Цілитель хмикнув. – тільки старшенька твоя, з того, що я чув, сама б не пішла. А молодша... Знаєш, друже, лицем я не вийшов, з принцами тягатися. Та й дитя вона ще в тебе, якщо чесно. Дарма, що наречена просватана. Їй з цим хлопчиськом краще буде.
- Сам знаю, погодився барон. – Краще. Але і важче. А що дитя... Твоїй дружині скільки, старий сластолюбцю?
- Сімнадцять. Тільки будь вона таким же дитям, як твоя Гота, хто б її чіпав. Ні, моя Каті – дівиця доросла, от я з нею і...
- ...По-дорослому. – Єхидно закінчив за нього барон. – З чого б тебе взагалі на покоївок потягло? Ну, крутять носом панночки, знайшов би собі вдовичку. Можна і з дитиною, краще – з двома. Хтось із лицарських, як он Анна моя. Не мов, же не хотів чужих виховувати.
- Скажеш таке! Я так і думав, на вас надивившись. Думав, повернуся до гарнізону, попитаю знайомих. Тільки, все одно, Хендрику, не хотілося б, щоб за мене жінка з безвиході шла. Наче, за шмат хліба для дітей продавалася.
- А зараз?
- А зараз вона просто під вінець боїться, дурна. А так-то сама прийшла, своєю охотою. Розумієш? Просто прийшла до мужчини, що здався їй цікавим, бо сподобався.
- А ти і голову забув. – Барон докірливо похитав головою. Він чудово розумів мага, з яким за останні місяці встиг завести якщо не дружні, то приятельські відносини. Але, все одно, не міг стримати осуду.
- Не те щоб втратив... – Цілитель зам’явся. – Ну-у, було трохи. Я тоді знатно вимотався, вас усіх по черзі латаючи. Ну, після того бою. Якби не твоя Гота, я б там на одному Його Восокості піврезерву спалив би. А так ще й вам добре дісталося.
- Та так, дісталося нам тоді справді добре... – Багатозначно протягнув барон. – І що тепер робити? Як ти її до гарнізону привезеш, таку дружину?
- А що тепер? Кому яке діло, ким моя дружина до шлюбу була? Гарнізон наш, сам знаєш, в такій глушині розквартирований, що там і лікарів толком нема. Подивився б я на того ідіота, що стане сваритися з магом-цілителем.
Дім вести вона вміє. Їжу зі столу руками не хапає. Читати-писати... Навчимо, як захоче. І будемо дити, дітей ростити. А якщо дитя виявиться з даром, то комендант на радощаї сам за неї кому хочеш голову відгризе. Мені і влазити не треба буде.
- А років за десять?
- А що – за десять? Ти мене в старці дочасно не записуй. Цілитель я чи хто? А потім... А як прийде «потім», так і побачимо. Не можу я, Хендрику, дитя своє покинути. Будь його матір’ю хоч покоївка, хоч селянка... Та хоч дівка обозна! Моя дитина бастардом не буде!