Частина дванадцята. Клопіт, клопіт і ще більше клопоту.

За усім тим клопотом, що звалився на нас за останні місяць-півтора, ми і не зауважили, як закінчилося літо.  Все частіше вітер приносив з Північного моря хмари, які дов ечора затягували небо, до ранку проливаючись на землю дощем. Ночі зробилися більш холодними, тому я знову почала зачиняти вечорами вікно.

Довелося довіритися татовим словам про «розумних» пташок, бо шанси застудитися напередодні бала набагато перевищували шанси отримати від Еріка магічного вісника. Я пам'ятала, що чим більша відстань, яку повинен пролетіти вісник, тим більше сили повинен влити маг. І я також розуміла, що саме зараз Еріку потрібна кожна крупиця його сили. Я все знала і все розуміла. Але чекала, тим не менш.

Двічі за останній місяць я отримувала від принца короткі відомості. Одного разу пташка принесла листа, в якому Йго Високість нагадував, що залишилося почекати зовсім трохи. Він просив менше вірити пліткам і берегти себе. Другого разу записка була зовсім короткою: «Бережи себе, Синичко! Скучив страшенно. Твій Е.» До записки додавалася тоненький, як ниточка, ланйюжок з золота. Про те, що пташки окрім записок можуть переносити і предмети, я не знала. Але людина ніколи не вивчиться...

Ланцюжок я сприйняла як додатковий натяк на мабутній шлюб. Бо ж, як відомо, незаміжнім паннам налдежить бути скромними. Золоті прикраси – це для заміжніх пані, чиї чоловіки дарують дружинам дорогі прикраси, хвалячись один перед одним достатком роду. Так і носилася я цвесь вечір з тим ланцюжком, схованим під одягом, навіть спати в ньому лягла. На цю записку я відповіла теж через маговісника, хоча сил це відняло стільки, що увесь наступний день я ходила, наче хвора. За це дісталося мені на горіхи від тата-барона.

А вже птім прийшла думка, що для принца що срібло, що золото, - напевне, все одно. Можливо, він просто хотів зробити  мені приємність, без додних натяків. Отримати подарунок було і справді приємно, але ланцюжок я зняла і, про всяк випадок, сховала. Зайва увага була мені зовсім ні до чого.

Не привертати зайвої уваги було тим більш важливо, що після від'їзду принца в нас більше не було доброго грунту відмовляти сусідам у візитах. Тому нам з мамою тепер регулярно доводилося приймати гостей. Якщо бути чесною, то приймати гостей доводилося мамі, а мені до мого шістнадцятого дня народження належало лише бути присутньою при бесідах дорослих та відкривати рота лите тоді, коли до мене зверталися.

Раніше я ненавиділа такі домашні прийоми. Напевне, тому що ніхто не буде щасливим сидіти в кутку і спостерігати, як увесь світ крутиться навколо прекрасної Лілі та її тітоньки. Але тепер Лілі поряд не було, а мені налдежало ще багато чому навчитися, перш ніж я зможу приймати гостей у власному домі. Тому я терпляче супроводжувала маму до вітальні щоразу, як хтось із сусідів ненадовго заїжджав до нас у справах чи просто поговорити про погоду.

Другою причиною бути при дорослих розмовах залишалися плітки. Хоч я вже і знала, що Ерік щасливо вислизнув з пастки і замах не відбувся, втриматися все одно не могла. Тому знову і знову прислухалася до новин зі столиці в надії почути його ім'я. Однак в розмовах постійно згадувалися лише то король, то кронпринц. Коли я запитала про це тата-барона, отримала черговий урок і інформацію для роздумів.
- Все вірно, Гото, так і повинно бути. Твій майбутній чоловік завжди буде на виду, коли мова йде про те, що він – принц. А коли справа стосується його служби, він завжди буде намагатися залишитися в тіні.
- А кронпринц?
- А його служба в тому і полягая – бути на виду завжди. І як принц, і як генерал, і яй майбутній королт, очевище.
- Тату, а звідки ти все це знаєш? Так вчать усіх вельмож, хто має титул?
 

- Не всіх, Гото. Через мою службу Короні мало хто з сусідів знає, що я не просто провів час в столичній академії, а закінчив її з відзнакою. Але про це ми з тобою вже говорили. Одним з моїх тьюторів був старший фон дер Шпее, нинішній тоді ще не був графом, а лише спадкоємцем. Він і представив мене Його Величності. Тоді я й почав служити.
- А служиш королю ти тут, вдома?
- Гото, я – барон. Я відповідаю не лише за свою родину, але і за всіх своїх людей. Так вийшло, що до недавнього часу я був останнім в роду. Якби щось сталося зі мною, перервався б цілий рід.
- Тому ти повернувся?
- Так, саме тому. Я попросив відпустити мене додому. Повернувся, познайомився з мамою Лілі, одружився... І залишився служити на своєму місці. Імовірність потрапити під дурний арбаретний постріл тут набагато менша, ніж в столиці чи на Прикордонні, а роботи, повір мені, майже стільки ж. Просто, інша робота.
- Ясно.
- Не розчарована, що в батьки тобі дістався зовсім не герой? – Тато-барон усміхнувся. Я хотіла сказати, що донькою героя я вже побула, але промовчала. Чомусь сказати таке вслух мені здалося зрадою щодо тата Іана. Тому сказала теж правду, але зовсім іншу.
- Ні. Головне, мені дістався хороший тато.

               А новини зі столиці приходили все тривожніші. Після перших одиничних випадків по країні (в більшості, звичайно, по столиці) пройшли одна за одною дві хвилі арештів. Крім кількох досить іменитих родин в змові виявилися замішані двоє знаних купців та навіть, кажуть, хтось з магів Академії. Прилюдних страт поки не було, тривало слідство.

               Такими новинами ділилися пошепки, лише з найближчіми сусідами. Або, навпаки, розповідали голосно в салонах, скаржачись на нахабство змовників. Все залежало від того, наскільки близько до арештованих знаходився той, хто говорив. До нас, зазвичай, заїжджали полаяти зрадників, бо благонадійність тата-барона була поза сумніваим. А вже після того, як він свідомо пустив плітки про приїзд принців.... Чи ж треба говорити, що про королівську родину при нас згадували лише в хвалебних тонах?

               А втім, столичні плітки майже завжди служили лише відмовкою. Дами, які приїжджали їх обговорити, куди більше цікавилися Його Високістю Еріком особисто, ніж державними справами. Ось, наприклад, зараз у нас у вітальні сиділа пані фон Ласбек з двома доньками і дотошно пробувала випитати, що подавали Його Високості на обіди. І, що цікаво, вияснити пробувала не в мами, а в мене. Чи то до пані дійшли слухи, хто насправді розпоряджався в замку перші дні після битви в лісі, чи то не вірила, що мама своєю волею видасть таємниці нашого меню.