Частина одинадцята: У чорних лицарів

Попри очікування Еріка, загін їхав неспішно. Тут треба було віддати належне командирові, бо армійський загін, що галопом летить через село, запам’ятала б кожна собака. А так, їде собі паньство у своїх справах, то й нехай їде.

Принц Ерік ліниво оглядав попутників, наче йому не було ніякого діла до простих служак. Вже одне це повинно було б насторожити тих, хто достатньо добре знав люнборгську королівську родину. Але не насторожило. Принцу було навіть трохи образливо розуміти, за якого телепня його тримає далекий родич з-за Протоки. Невже вони і справді не зрозуміли, що він не влип у цю авантюру від нічого робити, а безпосередньо командував операцією? Чи ті, хто знав про його роль в розкритті змови, виявилися більш лояльними до опального командира, ніж до його монарха? З іншого боку, чи ж йому скаржитися?

Принци династії фон Люньорг не просто так рано починали служити Короні. Не тому, що король намагався якось випхати подалі своє чисельне потомство, як шепотіли злі язики. І зовсім не тому, що Його Величність терпіти не міг дармоїдів навіть у власній родині (хоча, і тому теж). Ні, король з дитинства вчив синів, що довго і успішно правити буде той, за ким стоїть реальна сила. Зараз, коли на горизонті виникла чергова змова, Ерік, як ніколи раніше, розумів батькову правоту.

Його Величність Еріх П’ятий досить надивився на смути ще будучи кронпринцем, власне, як майже всі монархи свого часу. Він бачив, як зраджують вчорашні друзі, як найближчі родичі раптом стають запеклими ворогами. Молодий Еріх вже тоді почав шукати силу, на яку можна було б обпертися, окрім вельмож. І знайшов її в лицарстві.

Нетитулована шляхта, чиї маєтки щедро розсипані по всьому краю. Другі, треті, п’яті сини, у яких в житті два шляхи: служба Храму чи служба Короні. Кронпринц Еріх йшов до них, пив з ними ароматний чебрецевий чай з одного котла, розпитував про їх тривоги. Слухав про неурожаї, про ціни на вовну, про дороговизну доброго заліза і мор худоби в якій забутій Творцем провінції. Де міг – допомагав, де не міг – співчував. Обіцяв замовити словечко перед королем, коли справа стосувалася посагу для племінниці-сироти чи доброго місця служби для молодшого сина.

Вища шляхта морщила носи, дивлячись, як бавиться молодий принц. Зрозуміли і оцінили лише найближчі: сестра, пара старих друзів. Решта зрозуміли потім, коли черговий родич спробував влаштувати черговий замах. Коли король хворіє, а спадкоємець – єдиний, спокуса короною може і переважити родинні почуття.

Змовникам реба було небагато: скористатися хворобою короля Генріха, знищити кронпринца Еріха і швиденько видати Матільду, що раптом ставала єдиною спадкоємицею, за свого очільника. Палацова гвардія, яку традиційно набирали з представників найвпливовіших вельможних родин, без супротиву дала себе роззброїти. Лише ті нечисельні, хто відмовився підкоритися наказу, ціною своїх життів дали шанс принцесі Матильді втекти з палацу. І Матильда втекла, знайшовши притулок у замку графів фон дер Шпее. А столичний гарнізон, в якому, на відміну від палацової гвардії, традиційно служили прості лицарі, замкнув усі міські ворота і направив загони в бік палацу.

Замах на принца, який на той час перебував з інспекцією в одному з провінційних гарнізонів, взагалі не відбувся. Сильна магія в ті часи вважалася привілеєм високих родин. Але життя показало, що один найсильніший маг все одно не вистоїть перед десятком посередніх. З тих пір твердження, що лицарство – опора держави, набуло для королівської родини вже не символічного, а практичного змісту.

Ерік подумки посміхнувся. Якби він завчасно не був попереджений про пастку, він здогадався б про неї, найпізніше, на першому привалі. Будь-який лицар (і це передавалося з вус в вуста разом з іншими армійськими байками) знав, що жоден з принців за межами палацу не відмовитсья підсісти до загального казана. Цьому з дитинства вчив синів король. Це давало простим лицарям відчуття, що їх службу оцінюють не лице грошима, бо вони – шляхта, а не якісь-там найманці. А цей десяток, який, згідно паперам, складався з довірених людей кронпринца, поводився так, наче принців вони раніше бачили лише на парадах.

Ерік відшукав очима кожного зі своїх лицарів. За них він швилювався набагато більше, ніж за себе. Дай їм волю, вони б разом з бароном фон Роде, з яким теж довелося поділитися новинами, довезли б його до столиці силком, закутаного в десять шарів магії. Але тоді б довелося витратити ще купу часу, щоб повиловлювати рештки агентів бісового родича. А так... Вони вели його в засаду, не знаючи ще, що засада чекає на них самих.
 

Барон вперто стояв на тому, щоб Ерік нікуди не від’їжджав. Він вважав, що коротку осаду замок витримає. Цілитель та маг-земляник лише захоплено хитали головами, коли розглядали план оборони. Легка, майже мереживна, на перший погляд, будова виявилася досить-таки обороноздатною. Але Ерік не хотів випадкових жертв, тому вирішив ризикувати.

Командир, що очолював загін, підняв руку, показуючи зміну напряму. Впіймавши питальний погляд цілителя Ерік на мить прикрив очі, подаючи знак: «Пора!».
- Гей, Мальте! – Звернувся цілитель до молодшого товариша. – Баклага з кавою, що пані баронін передала, в тебе?
- Та, наче в мене. Десь там, в торбі повинна бути.
- Ну так знайди!
- Навіщо? – Молодий лицар нарочито не поспішав виконувати наказ старшого за віком, але не за титулом товариша.
- Сказано знайти, то шукай! – Не міг заспокоїтися цілитель, впівголоса пояснюючи «товаришу», що їхав поряд. – Цивільний, маєтний... Без копняка з місця не рушить.

Той співчутливо кивав головою, мовляв, знаємо ми таких. Якщо до принца нові попутчики ставилися з пошаною, то до його лицарів – підкреслено по-приятельську. Майже завжди поряд був хтось, хто бажав втягнути людей принца в розмову, ненавязливо вклинювався поміж ними, не даючи збитися в групу. Ті, в свою чергу, робили вигляд, що нічого не помічають.

От і нині на звук товариського пащекування підтягнулися ще двоє лицарів. Старший маг-земляник під'їхав до Мальте і почав дорікати йому за непочтивість до «найпотрібнішої у війську людини» - цілителя. Той, в свою чергу, почав неспішно порпатися в торбах, скаржачись впівголоса на занадто велику кількість командирів. Другий лицар – вогневик – під'їхав до цілителя дізнатися, що сталося. «Військові» стривожено переглянулися, але явних причин для втручання не було.
- Що тут у вас сталося? – З голови невеличкої кавалькади під'їхав командир, молодий парубок, усього на пару років старше Мальте.
- Його Високості час поїсти. – Повідомив йому маг-цілитель. Ерік поглядав не все це так, наче його це не стосувалося.
- А Його Високість почекати не може? До наступного привалу зовсім трохи залишилося.
- Молодий чоловіче! – Статечно відповідав цілитель Ульріх, не приховуючи однак певного єхидства в голосі. – Ось коли пан після чергової битви портапить в руки до моїх колег, тоді й повчить свого цілителя, як його лікувати. А поки що я відповідаю за здоров'я Його Високості і, можу пана запевнити, я в стані прослідкувати, щоб він приймав зілля своєчасно. А ваша задача – дбати про його безпеку.
- Але...
- Ви чули наказ цілителя. – Вструтився у розмову Ерік, стараючись втримати зарозумілий вигляд обличча. – Виконуйте.
- Але Ваша Високість! – Образився кмандир загону. – Не на схилі ж! Ми тут – мішені. Давайте заїдемо хоч би о-он в той лісочок. Там, недалеко від дороги, є зручна галявинка, на якій ми й планували привал.
- Що скажете? – Звернувся принц до цілителя. – Стільки-то почекати можна?
- Хіба що, лише до лісочка. – Буркотливо згодився той. – Ви ж не хочете, щоб лихоманка повернулася?