Частина восьма. Погоня за примарою

Гість поїхав одразу по тому, як ми попили чай і каву. А я так і не встигла його запитати, коли ж ми спробуємо повторити експеримент з пташкою. Втім, напевне, вони пізніше домовляться з татом. Не дарма ж пан Рік виглядав таким захопленим. Або просто старався бути ввічливим, а решту я сама собі вигадала.

            Як виявилося, не вигадала. Ввечері, вже переодягнута в нічну сорочку, почула стукіт у вікно. Признаюся чесно, спочатку я навіть трохи зякалася. Як ще реагувати порядній дівчині, коли до неї хтось стукає в вікно посеред ночі? Потім опам’яталася, бо ж ніякої ночі ще нема.  На замок потихеньку спускалися поки що літні сутінки. Літні сутінки відрізнялися від осініх та зимових, бо ті, наче ввіжчливі гості, ще з середини дня починали попереджувати про свій прихід.

            Літні сутінки підкрадалися тихесенько і падали раптом. Ось тілько що можна було спокійно читати біля вікна книгу, а ось вже без свічки не прочитаєш навіть назви на корінцях книг на столі.  Але ж як нема ночі, то бідь-який розбійник, що спробує влізти по стіні на другий поверх, буде одразу помітний. Поки ми, господарі, готувалися до сну, по подвір’ю ще туди-сюди снували слуги, готуючи замок до нового дня. Тут не те що розбійник, мала пташка непомітно не пролетить.

            Коли стук повторився, мене осяяло: «Пташка!» І дійсно, за вікном на карнизі сидів невеличкий горобчик. Впустивши пірнатого посланця я очікувала, що він полетить до дверей в надії скоріше дістатися до тата-барона. Але горобчик зробив коло наді мною, приземлився на плече і чичиркнув: «Особисто панні Агаті. Таємно». А далі, як це зазвиччай буває з магічними вісниками, розтав в повітрі. В моїх руках залишилася лише скатана в маленьку кульку записка.

            Розгортати послання я не поспішала. Мені було приємно помріяти, про може йти мова в першому в моєму житті романтичному посланні. В тім, що послання було саме романтичним, я не сумнівалася. Про магію ми сьогодні встигли наговоритися вдосталь. А інших справ з королівською слуюбою, де служать тато і пан Рік, в мене не було і бути не могло.

            Так само ніяких сумнівів не викликала особоа людини, що писала записку. Навіть будь в мене десяток знайомих магів, думаю, я і тоді пізнала б ці іскри, що спалахують і гаснуть за заслінкою в печі. Дивно, що я не відчула цього тепла під час нашої першої зустрічі. Невже справа була в тому чи то амулеті, чи то артефакті, про який згадував пан Рік? Так ось як він працював насправді! Він ховав не свого володаря від чужих пглядів, а лише його магію.
 

            Не знаю, скільки б я ще стояла так, тримаючи кульку в стиснутих пальцях, але прийшла Каті і момент було втрачено.
- Пані Агато, пані ще шщось потребує?
- Ні, - я заперечливо хитнула головою. – Дякую, Каті, на сьогодні можеш бути вільною.
- Доброї начі, пані Агато! Тільки не читайте задовго на ніч, бо Її Милість завтра сваритися будуть. – Дбайливо попередила Каті й пішла. А я, нарешті, зважилася розгорнути записку.

            Нажаль, зміст її мене розчарував. Нічого романтичного в тій записці не було. Там взагалі е було нічого, Там взагалі не було нічого, що варте було б витрачених на вісника сил. Всього лише кілька речень.
«Милостива пані А.! Терміново викликали у справах. Постараюсь повернутися чкнайскоріше. Гоговоримо про синичку. Кланяюсь, ваш Р.»

            І навіщо було присилати щось таке із птахою? Пізно ввечері, майже вночі? Хіба що не хотів привертати зайвої уваги до тата-тарона і надіявся, що я сама повідомлю? Але не йти ж мені до батьківських покоїв посеред ночі! З іншого боку, а якщо це терміново? Я відчула, як страх зробити щось не так починає накривати мене, тому зісиллям волі відігнала його. Це як стояти перед хвилею мутної води, що котиться на тебе, і знати, що виплити ти мусиш за будь-яких обставин. Найчастіше в таких випадках допомагало видихнути і подумати.

                Отже, що ми маємо? По-перше, навколо замку – пар. А в парку – повно птахів. Тобто, одна чи дві зайві птахи навряд чи могли привернути чиюсь увагу (зрештою, хто може похвалитися, що перерахував усіх горобців в околиці і пізнає кожного по пір’ячку?). По-друге, жодних прохань чи розпряджень щось комусь передати в записці не було. І, по-третє, навряд чи розумний чоловік розраховуватиме, що моя біганина замком в нічній срочці викличе менше уваги, ніж випадковий горобець. Значить, нема сенсу нервуватися. Скажу татові завтра, перед сніданком.

            Вже зовсім сонною пригадала, як тато-барон спалив таємничу записку. Але свічку я вже загасила, та і свіжий попіл (навіть в печі), знов-таки, викличе непотрібні питання, надворі ж не зима. Покрутивши записку в руках так і сяк, вирішила зрбии з нею те, що ми робили в дитинстві з записочками, на яких писали бажання в Новоліття. Зрештою, ніхто з нас не отруївся тоді, нічого боятися і тепер. До того ж записка – крихітна. Старанно прожувавши і проковтнувши клаптик паперу, я запила свою нездійсненну романтику водою з глечика, що стояв на консольці при ліжку. Зітхнувши востаннє про нейздійсненне, я заснула міцним і спокійним сном.

               А зрана на мене чекав сюрприз. Виявляється, тато-барон ще до світанку кудись поїхав. Куди. Ніхто зі служби не знав, бо він навіть з мамою не порозмовляв, залишив записку.І лише тепер, співставивши таку поспішність з отриманим ввечері повідомленням, і почала хвилюватися. Що ж там могло статися?

***
            Барон Хендрик фон Рое їхав на чолі свого загону до місця загального збору і при цьому почувався страшенно старим. Ні, кості ще не боліли на погоду і сивина лише почала проступати в густому волоссі. І красуня-дружина все ще, як і раніще, змушувала кров швидше бігти по жилам… Але було вже щось невловиме, що заважало насолоджуватися цією безоглядною нічною подорожжю, наче нагадуючи: «Гей, Хендрику! Твій час минає…»

            Барон намагався розібратися, що ж його так гризе. Він давно звик покладатися на власну інтуїцію, яка досить рідко його підводила. Ось і у випадку з двома лжеуправителями він виявився з усіх боків правим, одразу відрізнивши свого від чужого. Але навіть власна проникливість і визнання, яке прийшло за нею, барона не радували. Задуже приводів для тривог випадало йому останнім часом: Лілі, Анна, дивні особливості магії Агати, безпідповідальна відвага молодого принца…