Частина сьома. Чи приносять вдачу талісмани

Принц Ерік сидів за столом в своїй кімнаті, яку винаймав в місцевому заїзді. Кімната була маленькою і знаходилася під самим дахом. Скісні стіни поверх досок були отинковані глиною, яку старанна господиня недавно побілила. Тому навіть в спекотні дні в кімнаті дихалося легко. Прості, добротні меблі, чиста білизна – все в цьому домі наче випромінювало надійність і спокій. Відволікшись на хвилину від паперів, принц в черговий раз обвів поглядом кімнату і хмикнув, йому пощастило дуже і дуже непогано влаштуватися. Не палац, звичайно, але бували в його житті і менш зручні нічліги.

            Заїзд був звичайним подвір’ям. Корчмою, де за помірну плату можна було заночувати в кімнатах під дахом та подбати про коней на стайні. Або за невеличку доплату послати до коней когось з хазяйських хлопців, які охоче допомагали постояльцям, в яких водився зайвий грошик. 

            В корчмі можна було ситно і, головне, досить-таки смачно поїсти. Треба віддати належне барону фон Роде, а саме в одному з його сіл зупинився принц, порядок на його землях був відмінний. Не сказати, щоб той же граф фон Біркхольц зовсім занедбав маєток, але різниця між «хазяїн вдома» і «хазяїн десь в столицях» була помітна одразу.

В двері постукали. Дочекавшись дозволу, одна з хазяйських дочок занесла сніданок. Взагалі-то, в цьому заїзді їжу до кімнат не подавали. Але для молодого шляхтича, ввічливого і незмінно щедрого, господарі зробили виключення. Так що сніданком принц Ерік міг насолоджуватися наодинці. Або, як частіше за все і бувало, ощаджати час, суміщуючи снідання і роботу.
- Балує пан лицар моїх крихіток! – Добродушно бурчав господар.

            Постоялець лише розводив руками, мовляв, по роботі нагорода. Дівчата і справді з усіх сил годили гостю, в хорошому сенсі цього слова. Кава, хоч і несправжня, збожова, була завжди гаряча і запарена саме так, як гість просив перші пару днів. Їжа подавалася гарячою і своєчасно. Постіль змінювалася регулярно. Хіба за такі зручності шкода побалувати маленьких  господинь зайвими півмідяка?

            Подякувавши дівчинці дрібною монеткою, Ерік звично відмахнувся від подяк у відповіть. Дівчина - кмітливе дитя - швидко зробила кніксен і зникла за дверима. Ерік подумки зробив собі помітку, що треба неодмінно поговорити з братом про цінову політику в країні. Те, що грош прагнуть до столиці і великих міст – це нормально і правильно. Але насторожує, коли ціни в столиці злітають під небеса, та так, що на роботі простої людини торговець наживається в п’ять-десять разів (два-три, навіть чотири – куди не шло, але ж зовсім страх і совість втратили!).
Так, живучі в глибокій провінції на повному пансіоні, Ерік зараз платив щось коло трьох срібляників на тиждень. Тоді як в столичній корчмі за ці грошу вийшло б, хіба, один раз пообідати. За п’ять золотих, які в палаці платили за його парадну сорочку з мереживами, тут можна було видати доньку заміж. Та так ладно, що жодна, навіть найвредніша свекруха, не дорікнула б панні молодій за посаг. А коли Ерік розговорився про це з дружиною господаря, виявилося, що  десь в селі, подалі від доріг і замків, для весілля вистачило б і половини.  

Не те щоб Ерік збирався відбивати у брата хліб. Не те Ріхард і є фінансистом, щоб краще розбиратися, що до чого. Однак, з точко зору його служби, чим бідніше провінція, тим більше шансів прогавити шпигуна.

            Від роздумів на державницькі теми Еріка відволік стукіт у вікно. Відломивши від булки невеликий шматочок, принц пішов відчиняти вікно. Щоб не привертати непотрібної уваги магічними пташками, що літають туди-сюди, довелося організувати годівницю для пташок справжніх. Не те щоб хазяєва дуже зраділи пташиному галасу за вікном та необхідністю вдвічі частіше мити підвіконня. Але сперечатися з грошовитим диваком не стали. Махнули рукою, мовляв, нехай пан лицар з міста собі бавиться.

            Побачивши відкрите вікно, до жаданих крихт злетілися горобці. «От же, ненажери», - беззлобно подумав Ерік. – «Можна помислити, що крадене у хазяйських курей зерно не так смакує». Але горобця, що залетів у вікно, цікавили зовсім не крихти. Він чичиркнув звичне: «Особисто. Таємно». І розтанув в повітрі, залишивши на столі записку від барона фон Роде. Прочитавши послання, принц ише хмикнув. Цікаво, це його дії були настільки непрофесійні, що барону знадобилося менше тижня, щоб його розкрити? Чи справа не в ному, а в бароні? Все-таки. Сам Ерік ще не народився, коли Старий Лис (як іноді позаочі називали командира молоді колеги) запросив на службу королівству молодого барона. І, попри все, трохи образливо.

            Але зустрітися їм так чи так було необхідно. Хоча результати остатньої перевірки до Еріка ще не дійшли, дійшло донесення барона про підозрілих незнайомців в околиці. Ерік, як і колеги до нього, їх детально вивчив і звелів підлеглим максимально обережно перевірити другого «управителя».

            Взагалі, було ясно, що нічого особливо страшного його колеги в столиці на барона не накопали. Інакше в нього на столі вже б рядило від листів рідні та керівництва з вимогами четвертому спадкоємцю негайно покинути небезпечну околицю. З іншого боку, охорона принца вже два дні поспіль доповідала про стеження. Та Ерік і сам частенько відчував спиною чужі погляди.

            Справа навіть не  взахисних артеактах. Вдаючи відносно благополучного, але все ж, не дуже щедро наділеного магію шляхтича, Ерік намагався якнайменше уживати магію чи магічні речі. Бо ясно ж, що сильний маг не став би шукати місця управителя в провінційному маєтку, таких і в столиці швидко розбирають. Чужі погляди Ерік просто відчував і все, а своїй інтуіції Його Високість довіряти звик.

            Так що Еріку справді пора зустрітися з бароном фон Роде. Хоча б для того, щоб остаточно впевнитися, хто з тих, хто стежить за ним, - справжній ворог, а хто – молодший колега, підісланий одним занадто старанним підлеглим. Заодно, треба б заспокоїти барона щодо однієї дрібної паскудниці, поки стурбований батько не наробив дурниць, і дещо вияснити щодо її зведеної сестриці.