Частина шоста: Як завжди, невчасно

Ось уже котрий тиждень пішов з того часу, як Лілі втекла до столиці. Тато-барон, здавалося, спочатку змирився і махнув рукою на таку вихідку. Але ні через день, ні через три дні після королівського балу від Лілі з графинею не було жодної звістки. І коли тато вже збирвся писати графу з проханням нагадати гості про правила пристойності, зі столиці прийшов лист. Що було в самому листі, я не знаю, але з тих пір на тата-барона просто шкода дивитися, а мама зірвалася на істерику і ось уже третій день не виходить із своєї кімнати.

            Мама взагалі останнім часом зробилася якась дивна. Іноді здавалося, що всі сили в неї йдуть виключно на підтримання вигляду порядку та благополучча. На все інше їх просто не залишалося. Так чи інакше, але щоб цей самий порядок і справді не став лише видимістю, госпожарство довелося брати в свої руки мені. На щастя, тепер моє право віддавати накази не ставив під сумнів ніхто, а звання «баронесса» міцно закріпилося за мною в розумінні слуг. Тому в замку все було, як годиться.

            У справи помістя, хвала Творцю, влазити не довелося. Тато хоч і ходив сам не свій, про справи не забував. Можливо, вийшло навіть на краще, що через всю цю роботу, що раптом звалилася на мене, просто ніколи було переживати за щось ще. Наприклад, за Лілі. Хоч я щиро сумніваюсь, що вона отримала свого принца (бо інакше, чого б так хвилювався тато-барон?), але станься з нею якась справжня неприємність, замовчати б це просто не вийшло. Зрештою, не в одних нас (тобто, не в одного тата) є родичі в свтолиці.

            Так що, мені б порадіти, коли вперше за остані днів десять в мене з’явився час побути наодинці і подумати. Але, нажаль, привід для цього  був не найкращій. Померла стара Астрід. За той час, що старенька жила в Халупах, я встигла до неї прив’язатися. Ні відсутність кровних зв’язків між нами, ні різниця в статусі не зробили цю втрату менш болючою. Хіба лише надія, що там, де б вона не опинилася по закінченню земного життя, вона неодмінно зустрінеться зі своїм коханим чоловіком і чотирма хлопцями – синами, що загинули так давно. Принаймні саме це їй обіцяв наш храмовник в нагороду за терпляче очікування. І саме цією надією вона жила.

            За традицією, за поховання жителів Халуп храмовник отримував плату із замку. А потім решта мешканців ділили речі покійного. На пам’ять і щоб швидше звільнити житло для нового бідолаги. Родичів, що могли б зажадати спадку, в мешканців Халуп, як правило, не було. Але в старої Астрід була я.

            Саме тому я наважилася порушити всі віками освячені традиції. Зрештою,  самі посудіть, навіщо одиноким чоловікам ношені жіночі кофтини та шалі? Хабі що, віднести тряпішнику і продати за мідяк. Так що я старанно зібрала чері старенької (на щастя, було тих речей не так багато) в скриню і звеліла відправити до маєтку. А мешканцям Халуп просто роздала по півмідяка (більше вони б за ці ресі і так не дістали) на випивку. Нехай пом’януть сусідку.

            Мешканці косилися на мене. Храмовник незадоволен морщив носа. Але схвальний погляд колишнього баронського конюха додав мені твердості поставити на своєму. Тим більше, я знала, кому стане в пригді більша частина речей. Собі я вирішила залишити тільки голки для впеління мережив та пару серветок, на пам’ять.         

Відправивши скриню з бричкою, сама я вирішила пройтися пішки, скоротивши дорогу через парк. Кілька днів я не мала часу спокійно посидіти на своєму улюбленому місці. На старих валунах біля струмка. На мій подив (хіба, ніхто не запрошував в замок гостей?), місце було зайняте.
 

На моєму улюбленому камені сидів молодий хлопець. Вік його важко було визначити. Розтріпане руде волосся і веснянки на носі молодили свого власника, тому з першого погляду він видавався ровесником нашої Лілі. З другого  - впадали в око сувора мирщинка поміж бровами і вперто стиснуті губи. І, скоріш за все, цей незнайомець був все-таки трохи старшим, ніж здавався спочатку.

            На коротку мить я завмерла, роздумуючи, що ж робити. Мені зовсім не хотілося розмовляти з незнайомцем, особливо, сьогодні. Особливо, коли я  - сама в безлюдгому парку, а сонячні промені вже забарвилися вечірнім рум’янцем. Проте, вбраний молодий чоловік був явно не по-селянски, а шляхетного гостя, що з’явився на порозі, належало вітати відповідно. Зрештою, від замку нас відділяли лише пара розлогих кущів, якщо прислухатися, можна було чути, як розмовляє прислуга, підітаючи двір. А якщо тато-барон не захоче приймати гостя, завжди можна вказати тому на двері і після легкого підвечірку.
-  Доброго дня, милостивий пане! – Привіталася я. оскільки офіційно представити нас не було кому, титулів гостя я не знала. Так що побуде поки що «милостивим паном», ну, або нехай сам представиться, як належить.

            Виявиться герцогом – перепрошу. Від цієї думки мені стало трохи смішно, варто було лише уявити, як розтріпаний рудий хлопець бундючно перераховує мені десятка півтора своїх титулів.
- Доброго дня, милостива пані! – Незнайомець навіть не здригнувся. Видно, помітив мене заздалегідь. Власне, я й не переховувалася, не ма чого мені ховатися в родинному парку.
- Дозвольте запитати, чи давно ви прибули в наш маєток?
- Маєток? Перепрошую, милостива пані, - незнайомець говорив серьйозно, але мене не залишало відчуття, що наді мною підсміюються. – Я – не гість маєтку, я зупинився в селі.
- Гм, ось воно як… Тоді дозвольте запитати, що ви робите в нашому парку?
- У вашому парку? – Здавалося, незнайомець щиро здивований. Умгу, а триповерховий замок з білого каменю він абсолютно випадково не помітив за деревами?

            Хоча, перш ніж починати розмову з позиції господині, слід би було представитися такою. А так, нічого дивного, що незнайомець не сприймає мене серйозно. І всі його жарти – це нічого іншого, як ввічлива форма зустрічного питання: «Дівчинко, а ти ще хто така?».
- Так, в нашому парку. Я – панна Агата фон Блітерстьорп, прийомна донька Йго Милості барона фон Роде. Так з ким маю честь? І що пан робить в замковому парку? Маю надію, - не змогла не натякнути незнайомцеві, що розгадала його гру, - тепер ви визнаєте за мною право ставити питання?
- Моє ім’я – Бальє, Ріхард фон Бальє. Я прибув, щоб зустрітися з Його Мосцю графом фон Біркхольц, бо чув, що він шукає нового управителя. Але самого графа в маєтку не застав, тож вирішив почекати в селі, поки о нього дійде моє послання.
- Якщо ви скористалися королівською магопоштою, вирішила підтримати бесіду я, - то відповідь може прийти за два-три дні. Це, звичайно, якщо Його Мосць знайде час, щоб вам написати. Але, наскільки мені відомо. Новий управитель в маєтку справді потрібен.