Глава п'ята. Про бал і таке інше.

День починався як звикло. Напевне, якби я вела щоденник (а моя гувернантка стверджувала, що це заняття є зараз надзвичайно модним серед столичних панночок), то ці слова зустрічалися б у ньому найчастіше.

            Вчора тато-барон знову намагався поговорити з Лілі. До самої розмови я не прислухалася, але закінчилося все звичним чином. Був великий скандал, істерику Лілі було чути навіть в моїй кімнаті. Папа-барон мав рацію, Лілі, здавалося, жила надіями, навіяними її тіткою. І навідріз відмовлялася слухати будь-кого іншого.

            Наскільки я зрозуміла, наближався день того самого балу. І Лілі хотіла принца. Інші наречені її не влаштовували, навіть якщо граф до пообіцяє перезнайомити її потім з усіма нежонатими графськими синами королівства. Так що, сьогоднішній день починався, як останні два-три тижні починалися дні в нашій родині. Лілі копилила губу і навідріз відмовлялася виходити з кімнати, якщо їй не дозволять поїхати з тіткою на бал. Покоївка потайки носила їй чай і булочки, думаючи, що ніхто нічого не помічає. Тато-барон бурчав, але робив вигляд, що і справді не бачить цього балагану. Мама плакала ночами, а вранці ганяла покоївку по примочки з травами, щоб інша прислуга не бачила заплаканих очей пані баронін. Але, головне, ніхто в домі не залишався голодним.

            І, все ж, найбільш мамині переживання було видно по тому, як відчайдушно вона робила спроби показати, що нічого не відбувається. Тато-барон працював. Він завжди багато працював, якщо щось не ладилося. Хоча, насправді працював він завжди. За увесь час, проведений в замку Роде, я багато разів бачила, як він відкладає набік роботу заради родинних справ чи добрих гостей. Але і ще жодного разу не бачила, щоб йому нічого було відкласти.

            Моя маленька сестричка бавилася в дитячій кімнаті. Там же солодко сопів крихітка-братик. Вони ще нічого не розуміли, тому уся ця суєта їх ніяким боком не стосувалася. А я…. А я намагалася нікому не потрапляти на очі. Зустрітися з Лілі означало посваритися, а сваритися з нею я не бачила жодного сенсу. Я переставала розуміти, чому тато-барон так намагається захистити Лілі від розчарування цим балом. Як на мене, нехай би набила пару гуль, може, порозумнішала б.

            Взагалі, за ці дні моє відношення до зведеної сестри докорінно змінилося. Раніше я потайки захоплювалася тою, що так і не стала мені старшою сестрою. Дуже переживала, розуміючи, що ніколи не стану подібною до світської та аристократичної Лілі. А зараз я дивилася на неї, як дивиться доросла людина на дитину, що комизиться. Дивилася і розуміла: та вона ж просто не виживе у цьому світі без підтримки тата-барона або чоловіка.

            Вона тільки й знає, яка тканина краще пасує щоб оббити меблі, а яка – для стін. Або, наприклад, чим уклін перед герцогом відрізняється від поклону перед графом. Речі, безсумнівно, потрібні і важливі, а, все ж, жила я якось майже шістнадцять років без того, щоб на власні очі побачити живого герцога. І хто зна, чи колись взагалі його побачу. А от такі прості речі, як оцінити якість зібраного врожаю, як зберегти зібране, як вигідніше вкласти виручку від продажу надлишків – це її не цікавило. А, між тим, навіть тут, в замку вчителі постійно наголошують, що порадити собі з господарством повинна вміти кожна шляхетна дама.

            Іноді я дозволяла собі помріяти, як переселити Лілі в нашу околицю, бажано, восени або пізнім літом, як зараз. Нехай би подивилася, як живе більша частина шляхти. Все ж, титуловані вельможі – це крапля в морі у порівнянні з лицарями. А лицарі – це і є основна міць нашої держави. Принаймні, саме так завжди говорив наш храмовник на весіллях, коли згадував про роди нареченого та нареченої.

            А Лілі – доросла дівчинка, ка так і застигла в своїй вічній образі на батька. Згідна, мені не зрозуміти її в повній мірі, бо мама – жива. І я завжди, навіть в найтемніші часи знала, що мама – жива, що вона колись повернеться до мене. І, все ж, їй теж ніколи не зрозуміти тих шляхетних панянок, які живуть в іншому світі.

            В світі, де золота не носить навіть найстарша та найповажніша пані роду. Світі, де навіть срібні прикраси вбираються не щодня, а по неділям та святам. Світі, де посаг старшої доньки оцінюють в меньшу суму, ніж ту, що мені – ще майже дитині – видають в рік на нитки та шпильки. В світі, де мріють не про прекрасних принців, а про лицарів.

               Причому, про прекрасних лицарів-трубадурів дівчатка мріють років так до дев’яти-десяти, а потім – про надійних. А ще потім, як кузинка Хельге, виходять заміж за товстуна-сусіда і радіють, що приводить він дружину у власний дім, а не на милість старшого брата. Так що розбалували нашу Лілі зовсім, от що я скажу.

Другою людиною, яку я старалася обходити подалі, була мама. Намагаючись все зробити якомога краще, вона до упаду ганяла прислугу, чепляючись до кожної дрібниці. А я, якщо не пощастило потрапити їй на очі, вислуховувала довгі казання про те, як належить поводитися шляхетній панянці. І виходило, що я знову все роблю не так: зашвидко ходжу, заголосно сміюсь, забагато їм, за… Здавалося, в такі моменти, що її дратує все. І вона ось-ось закине мені, що я зачасто дишу. Тому я, одразу по сніданню, йшла до своєї кімнати під приводом, що треба закінчити вишивку. І якщо й висовувалася звідти до обіду, то лише до парку і лише через «чорні» сходи.

           Тато-барон не чеплявся і не сварився, але йому й так було непросто. Тому я намагалася провокувати якомога менше сварок, щоб не заважати йому працювати.
 

Так було і сьогодні. Вислухавши через стіну чергову істерику, я потихеньку зібралася і, попередивши Каті, де мене шукати, вийшла на чорні сходи. Проходячи мимо кухні, я заглянула туди, щоб випросити у кухарки пару пиріжків.

            Берта – наша кухарка – була, здається, третьою людиною в замку (після тата-барона і його секретаря пана Бента), якому я ніколи не заважала. Якраз під час нашої розмови на кухню заскочив хлопчик-лакей з наказом зібрати хліб та до хліба, бо «пані баронін бажає відвідати халупи». Почувши таке, я подякувала Берті і, прихопивши пиріжки, втекла до парку, поки мама не надумала потягнути мене за собою.