Пролог. Трохи про Агату

Ця історія розпочалася не сьогодні. Розпочалася вона десь років з сімнадцять тому, коли лицар Іан фон Блідерстьорп надумав одружитися.
Чесно кажучи, я його зовсім не пам’ятаю. Батько загинув, коли мені було півтора рочки, а в мами на пам’ять не залишилося жодного, навіть малесенького портретика. Та й чи потрібен він їй був, портрет нелюбого чоловіка? Та й чи існував він взагалі, той портрет?  Кажуть, батько був чоловіком солідним, статечним. Все зароблене на службі чи здобуте в походах він вкладав у господарство. А як же інакше, як їх – два брати на одне село? Звичайно, можна було зробити за звичаєм: молодший син дістає коня, лати і благословення на добру дорогу. Але, вочевидь, батько дядька Оттона любив. Тому й піднімали браття своє невеличне господарство разом.

            Одружився лицар Іан вже в досить солідному віці. Бабуся не пам’ятала точно, скільки літ мав, але говорить, що було йому трохи за тридцять. Чому п’ятнадцятирічна красуня пішла за нього? А все дуже просто: він був першим, хто посватався. А других чи третіх сватів був шанс не дочекатися взагалі. Чи ж він маму кохав? На це питання відповідь я не отримаю вже ніколи. В будь-якому разі, ображеним не залишився ніхто. Посагу за мамою майже не давали, але і викупу за наречену теж не просили. Та і довгі залицяння не потрібні були. Небагаті сусіди охоче позбулися зайвого рота в постаті старшої з трьох доньок і стали надіятися на таку ж удачу для наступної.

            А далі вийшла звичайна історія, як воно часто буває. Життя лицаря повне небезпек. І кожен з них знає що одного разу може не повернутися з походу. Іноді браття ходили поодинці, іноді – разом. Того разу в похід пішли двоє фон Блідерстьорпів, а повернувся – тільки дядько Оттон. Весь в ранах, але живий. І, мало того, спадкоємець цілого господарства, виплеканого і міцного. Нічого дивного, що такий завидний холостяк довго не засидівся.

            Нам з мамою дядько обіцяв усіляку підтримку. З дому не гнав, навпаки, умовляв залишитися. От тільки, він знову пішов в похід, ледве рани затягнулися. А нова тітка його щедрості не розділяла. Навіщо їй два зайвих рота в домі? Вона надіялся народити чоловікові багато міцних синів, тож зовсім не збиралася завчасно розтринькувати їх спадок, виділяючи посаг «чужому виродку». Так що перший дядьків похід ми з мамою так-сяк перебідували. А під час другого мама мовчки зібрала пожитки – рештки свого невеличкого посагу – і повернулася до своїх батьків.

               Як нас там прийняли, я теж не пам'ятаю. Не змогли прогнати, і на тому спасибі. А жилося нам в діда не набагато ситніше, ніж його селянам. Сільце в діда було маленьким. Власне, і не сільце, а хутір. З парою ланів, луками та дібровою. Може, при доброму господарі, за роки і йшло назбирати на посаг усім трьом донькам. Але грошей вистачало на щось одне: або на посаг, або на випивку в найближній корчмі. А дід після повернення з остатнього свого походу, нажаль, все частіше вибирав останнє. Іноді здавалося, що він так і не повернувся до кінця, залишився душею десь там, на полях, біля полеглих побратимів.

Поки дід хвалився минулими заслугами, бабця тягнула все господарство на собі. Вона постійно воювала з тіткою Агнесс за кожен мідяк, що жінкам вдавалося вторгувати за рукоділля, намагаючись назбирати на посаг принаймні внучкам, якщо вже донькам не пощастило. Тітка була й не проти, тільки ніяк не хотіла розуміти, для чого внучкою вважаюся теж і я, а не лише дві її доньки.

Дядько Віллем ніяк не міг визначитись, стаючи часом на бік дружини, часом – матері. Тітка Ірмгард постійно бурчала, дорікаючи мамі, що та не зуміла народити Іану сина, випустивши таким чином з рук справний спадок. А якщо вже народила дівчину, так треба ж було завчасно подбати, щоб чоловік призначів доньці посаг і закріпив це заповітом. І взагалі, щодо посагу, могла б і про сестер подбати, поки жила господинею на своєму. А то тепер так, ні собі, ні людям.Тітка Трауте говорила, що так завжди буває, коли спішиш заміж за першого-ліпшого. Проте, що до тітки Ірмгард та до неї самої не сватався взагалі ніхто, вона ніби не помічала.

Дорослі вирішували свої справи, а я просто путалася в них під ногами, заважаючи всім. Принаймні, так мені говорили. Мама лише покірно мовчала, навіть не намагаючись захистити мене від образливих слів. Дід… Діду було все одно, допоки на столі було всього вдосталь. В бабські, як він казав, чвари доброму лицарю лізти не годилося. А потім мама взагалі поїхала. Якась дуже-дуже далека родичка порекомендувала її компаньйонкою до сусідки. Точніше, рекомендувала вона усіх родичок, але шляхетна пані постановила, що чесна вдова заслуговує на більшу довіру, ніж старі панни.

Сусідка родички була пані в літах, з дуже хорошими родинними звязками. Страшно помислити, її племінником був справжній барон! І, як повелося, старшій пані потрібна була компаньйонка тиха, гречна і слухняна. Наявність п'ятирічної непосидючої дитини до переліку вимог не входила. Так що мене залишили під опікою бабці з тітками і діда. Спочатку мені страшно бракувало мами, але потім я призвичаїлася, діти взагалі до всього звикають швидко. Тоді ще ні я, ні мама, ніхто з рідні не здогадувався, що день маминого від'їзду стане поворотним в нашому житті.

Якби ж знаття, як воно все вийде, тітка Ірмгард, впевнена, ні за що не відпустила б маму. А так, вона її хіба що не копняками випихала, постійно повторюючи, що вдова-жебрачка з донькою нікому не потрібні. І якщо вже вона, Анна, каменем висить на шиї у рідні, то могла б хоч якусь користь приносити. От кажуть же, не рий іншому яму…