Частина перша: Нове життя

Дні на хуторі тягнулися звично та понуро. Влітку роботи вистачало для всіх: і для панів, і для селян. Дітям, як завжди, діставалася купа дрібних доручень (а нічого без діла тинятися!): полити капусту, прополоти бабусині грядки з лікарськими рослинами… Зрештою, чи ж мало роботи довкола? А довгими зимовими вечорами ми збиралися в теплій кухні і займалися жіночою роботою.

Купований в місті одяг коштував дорого, тому прясти, ткати і шити доводилося самим. До того ж, бабця підрахувала, що продаж не вовни-сирцю, а вже готової пряжі приносив набагато більше зиску. І ми пряли, пряли, пряли… До мозолів на пальцях.

Кузинки, правда, спробували залишити цю роботу мені, мотивуючи це тим, що шляхетним паннам мозолі не личать. До них же, напевне, скоро зашлють сватів прекрасні лицарі. Такі ж молоді і шляхетні, як і панни, а тут – мозолі. Мене, судячи з усього, за шляхетну панну вже не вважали. Але в бабці такі викрутаси ніколи не проходили. Щоб приструнити лінивиць, їй не доводилося навіть нагадувати, що не доросли ще «панни» до лицарів, і що на сватів чекати їм ще років п'ять, як не більше. Коли шерсті вдавалося настригти більше, ніж завжди, то пряли всі, навіть вредна тітка Агнесс. А вже хто-хто, а вона не минала нагоди, щоб не пригадати всім, хто стане наступною господинею на хуторі.

Але особливо я любила, коли бабці вдавалося трохи заощадити і купити на ярмарку тонких ниток. Тоді вона діставала коклюшки і плела надзвичайної краси мережива. Ці мережива нагадували візерунки, які малював на наших вікнах рідкий зимовий гість – сильний мороз. Бабця вчила і нас, але куповані нитки з доброго фразького льону були дорогими, а з грубих саморобних виходило, попри всі старання, зовсім не те. Звичайно, тонкі мережива ніхто з нас, дітей, не носив. Тільки бабця та тітки вбиралися на свята в оздоблений ними одяг. Решту ж бабця ощадливо ховала до скрині. Казала, що нам на посаг.

Хоча, я вже була досить дорослою, щоб розуміти, мені той посаг навряд чи знадобиться. Тітка Агнесс знову народила дівчику.Тепер посаг доводилося готувати на чотирьох внучок, та ще й думати, як потім будуть ділити господарство два кузени. Дядькові Віллему було добре, як єдиному синові, йому не доведеться ділитися ні з ким. Інша справа - Хайко і Айко. Про все це не говорилося вслух, але іноді, коли кузинки знову починали мріяти про наречених, я ловила на собі сумний бабусин погляд. Я розуміла, про що вона думає. Молодих прекрасних лицарів на всіх не вистачає. А якби і вистачило, то що ж… Лицарська доля – небезпека. Моя мама дружиною лицаря вже побула.

Так минуло два чи три роки, поки одного разу не сталося щось неймовірне. Приїхала моя мама! З часу її від'їзду ми не бачилися жодного разу. Задорого було подорожувати країною, та й не так просто для одинокої жінки, хоч би і шановної вдови. Короткі листи двічі на рік та маленький гаманець з грошима на моє утримання присилала вона нам. Гаманець дід забирав одразу, скаржачись, що мати могла б бути і щедрішою. Їм я, я не в себе, росту, як з води… Жодного одягу не напасешся.

До вечора дід ставав веселішим і добрішим. Тоді він збирав нас, внуків, навколо себе і оповідав історії про «добрі старі часи» і славні походи. Тоді у бабці з'являвся шанс тихцем відібрати гаманця і сховати його подалі, де вже вона там його зазвичай ховала. А листа дядько Віллем читав у неділю, після служби. Нічого цікавого там не було, але я все одно шкодувала, що мені того листа навіть потримати не давали. Все-таки, це був листи від мами!

І тут, раптом, мама приїхала. Я навіть не одразу збагнула, що та прекрасна дама, що виходить з карети, то і є моя мама. З нею була ще якась старша пані, що увесь час оглядалася навколо і презирливо морщила носа.  Але до мами ставилася шанобливо, звертаючись «Ваша Милість» та «фру баронін». Мама привезла гостинці: дорогу накидку і срібну брошку для бабці, ляльку для мене. Дідові вона віддала чергового гаманця, а на тіток навіть не глянула.

Про що вони говорили з дідом і дядьком в світлиці, я не чула. Весь цей час бабуся старанно відмивала мене в комірчині за кухнею. Мої старі речі вона винесла, а повернулася з новою сукнею, яку старша кузинка Хельга вбирала раніше тільки в неділю для походу в храм. Не уявляю, що повинно було статися, щоб тітка Агнесс віддала ту сукню без бою і сварки.

Але сварка все-таки відбулася. Коли ми вишли з комірчини, крики зі світлиці все ще було чути. З них швидко стало ясно, що мама знову вийшла заміж, а тепер приїхала забрати мене до себе. Назавжди. І що їй дуже не сподобався той вигляд, у якому вона знайшла мене, приїхавши. І що дід за стільки років так і не змінився, зоставшись все таким же старим егоїстом (так вона сказала).

А потім її не стало чути. Бо лементували тітки. Тільки їх вже ніхто не слухав. Мама взяла мене за руку і ми пішли до карети. По дорозі мама обнялася з бабцею, тепло прощаючись. Бабця ще пробувала сунути мамі до рук невеличкий вузлик з мереживами, але та тільки похитала головою. «Залиш для дівчат. ТАМ вони їй не будуть потрібні» - з сумною усмішкою сказала вона.

Такою я й запам'ятала бабцю. Вона стояла біля різьблених стовпів високої брами і махала нам вслід. А тітка Ірмгард бігла за каретою, наче вона не стара панна, а сільський хлопчисько. Бігла, плакала і вигукувала якісь прокльони. Але мама тільки зі злістю замкнула вікно. Так почалася моя подорож в загадкове «ТАМ».

«Там» - виявилося новим домом моєї мами. Її чоловіком став той самий барон – родич дами, в якої мама працювала. Барон виявився добрим статечним дядьком, як мені тоді здалося, в літах (насправді ж він був чи не молодшим за тата Іана, але що я тоді розуміла). На час зустрічі з мамою він вже кілька років вдовів. Мав барон Хендрик добрі зв’язки в столиці, чималенький маєток і чудовий замок з білого каменю, неначе з казок. Мене він прийняв добре, нічого не вимагаючи і не вказуючи на чисельні попервах помилки. Здається, він взагалі вважав, що виховання дівчаток – суто жіноча справа.