— Андрій не потисне вам руки, Павле Семеновичу, — відрізала Софія, не зводячи з батька нищівного погляду.
Вона підійшла до Андрія, міцно взяла його за руку, немов шукаючи опори, і продовжила сталевим голосом:
— Він не вашого кола. Забули, що казали мені на цьому самому місці двадцять років тому? «Він селюк, не дотягує до нашого рівня» Але знаєш, що є і буде в ньому, чого ніколи не буде в тобі? — процідила жінка, із презирством переходячи на «ти». — Андрій для своєї доньки готовий на все. Він захищав її від усіх небезпек, які тільки існують на білому світі, а ти свою зумів лише вигідніше продати! Він припускався помилок і виправив їх, а ти на таке нездатний. Ти нікчема, пане Острозький! Андрію, ходімо звідси, — попросила Софія, благально дивлячись на чоловіка. — Не хочу більше тут залишатися.
Софія підійшла до Марини, яка застигла від почутого, швидко поцілувала її у щоку й вийшла з кімнати, навіть не одягнувши верхнього одягу. Андрій на мить затримався, розгублено переводячи погляд із тещі на Павла і не знаючи, що сказати, а тоді, тихо пробурмотівши: «Пробачте», поспішив за дружиною.
— Андрію, — гукнула зятя Марина. — Якщо щось станеться, обов'язково зателефонуйте.
Він просто кивнув, у передпокої похапцем схопив із вішалки верхній одяг й вийшов із квартири, бігом спускаючись сходами. Софія вибігла з під'їзду просто під дрібну холодну мряку й жадібно вдихнула свіже повітря, а потім заплющила очі, відчуваючи, як їй на плечі лягло тепле пальто.
— Ти як? — прошепотів Андрій, дбайливо обіймаючи її зі спини.
— Він нікчема. Був і залишиться, і ніколи не визнає своїх помилок. Ненавиджу його. Ненавиджу! — процідила Софія, відчуваючи, як її починає тіпати чи то від холоду, чи то від нервів.
— Тшш… — Андрій розвернув кохану обличчям до себе й зазирнув у її очі, в яких досі палахкотіла ненависть. — Заспокойся. Я з тобою, чуєш? І нікому більше не дозволю нас розлучити.
Чоловік ніжно торкнувся поцілунком жіночих губ і, міцніше взявши Софію за руку, повів за собою, клацаючи брелоком сигналізації. Софія лише встигла вдячно кивнути Гришкові, який досі чекав у сусідньому авто, даючи знак, що сьогодні він вільний.
— Їдьмо.
— Куди? — не зрозуміла жінка.
— Покажу тобі одне місце, — загадково відповів Андрій, дбайливо допомагаючи їй сісти в салон. За кілька хвилин автомобіль розчинився в потоці столичних машин.
****
Марина мила посуд, а її руки тремтіли після сцени у вітальні, і тарілка стукнулася об раковину з глухим дзенькотом. Не втримавши слизьку порцеляну, жінка спробувала поставити її на край, але тарілка зісковзнула й упала, розбившись на дрібні скалки просто біля ніг.
Марина нахилилася, щоб зібрати їх, випадково порізала палець об гострий край і тихо ойкнула. Павло, який стояв на порозі кухні, кинувся до дружини й перехопив її руку за зап'ястя, щоб оглянути рану.
— Навіщо ти прийшов? Я ж як людину просила тебе! — зірвалася Марина, різко висмикуючи руку з долоні чоловіка й затискаючи поріз серветкою.
Зі злістю змівши рештки скла в совок та викинувши у смітник, вона знову повернулася до раковини.
— Марино, я нічого поганого не зробив, — глухо почав виправдовуватися Павло, опускаючи погляд. — Я лише хотів побачити й познайомитися з тим, кого обрала наша донька, але вона досі вважає мене порожнім місцем!
— Усе це потрібно було робити двадцять років тому! — процідила Марина, не обертаючись. — Софія має рацію.
— І що? — не витримав Павло, підвищивши голос. — Вона до самої смерті мені не пробачить?
Марина важко зітхнула, вимкнула воду, витерла руки й кинула рушник на стіл. Уся її злість раптом змінилася втомою.
— Я не знаю, Павле. Це її право. Але в неї зараз і без тебе проблем вистачає.
— Яких? — нахмурився той. — Марино, ти мені нічого не розповідаєш, вона взагалі мене за батька не вважає. Звідки мені знати, що відбувається в житті моєї доньки? Марино, я їй не ворог.
— Соля вирішила, що Софія була коханкою Андрія, і тепер збирається за кордон назавжди, — тихо повідомила Острозька. — Та це лише маленька частина всіх негараздів.
— Стоп, Марино, — Павло стиснув пальцями скроні, бо зі сказаного дружиною не розумів анічогісінько. — Як це? Ще раз, повільніше і з самого початку.
Марина видихнула. Вона чудово розуміла: якби про цю розмову дізналася донька, то по голівці б не погладила. Але й мовчати про все, що сталося більше не могла . Тож вона сіла за стіл і почала розповідати все від самого початку.
***
Автомобіль Андрія плавно зупинився на безлюдному піщаному пляжі. Він відстебнув пасок безпеки й повернувся до Софії, яка сиділа впівоберта до нього, втомлено схиливши голову на підголівник.
— Куди ти мене привіз?
— Туди, де є тільки шепіт хвиль і жодної душі, — тихо відповів чоловік і першим вийшов із салону.
Софія вийшла слідом, щільніше закутавшись у пальто, і свіже холодне повітря одразу вдарило їй в обличчя. Вона пройшла кілька кроків уперед і зупинилася біля самої води, вдивляючись у темні хвилі. Андрій безшумно підійшов ззаду й обійняв її.
— Що це за місце? — Софія зупинилася за кілька кроків від темної води, відчуваючи теплі руки коханого на своїй талії.
— Це мій таємний куточок, — прошепотів Андрій біля самого вуха. — Схованка, де завжди панує тиша. Коли я тільки переїхав до столиці, яка спершу страшенно втомлювала мене своїм шаленим ритмом, то дуже часто втікав сюди, щоб просто зібратися з думками, вирішити, як жити і що робити далі.
— І як? — Софія проковтнула важкий клубок, який підступив до горла, дивлячись на самотнього птаха, що кружляв у низькому небі. — Допомагало?
— Так.— Андрій замовчав,вдихаючи аромат її волосся. — Кохана, я не прошу тебе пробачити батькові, але спробуй відпустити цей біль хоча б усередині себе, — ретельно підбираючи кожне слово, промовив Андрій, умостивши підборіддя на плечі дружини.
#149 в Жіночий роман
#448 в Любовні романи
таємниці випробування кохання, зустріч через роки_спільна дитина, колишні кохані другий шанс
Відредаговано: 20.11.2026