Соля кинула фото на журнальний столик і глянула спершу на зблідлого батька, а потім на мачуху. Софія тремтячою рукою взяла знімок і роздивилася його. Звісно, вона пам'ятала той день. Андрій тоді привіз її у Волошинівку, щоб познайомити з родиною, і Марія сфотографувала їх, коли вони повернулися після прогулянки селом.
А ввечері Андрій підписав фото й сказав, що в старості вони ще будуть усміхатися, дивлячись на нього й згадуючи цей прекрасний день.
Андрій тим часом швидко підійшов до коханої, поклав руку їй на плече й узяв світлину в руки.
— Що означає це фото?! — процідила Соля. — Ви були знайомі раніше? Ти її знав ще тоді? — карбувала кожне слово дівчина.
— Так, — твердо відповів Андрій, не зважаючи на Софію, яка міцно схопила його за руку й відчайдушно закрутила головою з страхом в очах. — Я знаю її і кохаю все своє життя.
— Ой, це якийсь страшний сон! — Соля схопилася за голову, істерично сміючись. — Знаєш, я думала, що гірше вже просто нікуди, а виявляється, помилялася. Тобто ця, — дівчина зневажливо кивнула в бік Софії, — була твоєю коханкою ще з юності? А як же моя мама? Вона для тебе була ким? Запасним варіантом?!
— Вона не «ця», а Софія! — відрізав Андрій,. — І ти не маєш жодного права говорити з нею в такому тоні!
— А що мені робити? В ніжки їй поклонитися і подякувати за те, що у вас була надто бурхлива молодість, яку ви тепер вирішили згадати?! — Соломія не зводила ненависного погляду з батька.
Від цього погляду Андрію стало страшно і боляче водночас, адже він розумів: зараз донька бачить у ньому зрадника і думає про нього те, що ніколи не було правдою.
— Солю, заспокойся, — попросив Андрій. — Сядь, і ми поговоримо. Я все тобі поясню. Досить уже жити в брехні нам усім, — він кинув швидкий погляд на Софію, яка була надто бліда.
— Ти маєш рацію, тату, — погодилася Соля. — Мене від твоєї брехні вже просто нудить. Ти все життя обманював. Мені казав, що нікого не кохав, крім моєї покійної матері, мамі — що вона тобі потрібна, а сам весь час мріяв про повернення свого неземного кохання. Ну, із нас трьох збулася тільки твоя мрія, та я більше за цим спостерігати не хочу. Живи, як вважаєш за потрібне, а я вже не витримую цього лицемірства. Сподіваюся, якщо в тебе з'являться ще діти, ти сто разів подумаєш, перш ніж сказати їм неправду.
Соля вибігла в передпокій, схопила залишену біля дверей валізу й кинулася геть. У тиші будинку звук зачинених дверей пролунав немов постріл.
Софія, яка трималася з останніх сил, не витримала й тихо розплакалася. Андрій міцно пригорнув кохану до себе, відчуваючи, як його сорочка промокла від її сліз.
— Тихо, рідна, тихо, кохана. Хай у неї трошечки перегорить, а за кілька днів я поїду та все поясню, — шепотів Андрій, гладячи дружину по спині, а потім без попередження обережно підхопив її на руки й попрямував до сходів. — Ходімо, тобі потрібно поспати.
Софія лише безсило вткнулася чолом у його плече, відчуваючи на губах солоний смак власних сліз.
***
Софія виринула із власних спогадів і подивилася на маму, яка сиділа навпроти, не зронивши жодного слова за весь час цієї важкої розповіді.
— Знаєш, дочко, у чому ваша найбільша помилка? Ви повинні були розповісти дівчині всю правду одразу. Так, їй було б боляче, так, вона б злилася, але зрештою зрозуміла б і пробачила. А зараз вона бачить усе у викривленому світлі й звинувачує вас у тому, чого ніколи не було.
— Ти маєш рацію, мамо, — погодилася Софія, а потім раптово зірвалася зі свого місця і, затиснувши рота долонею, кинулася до вбиральні.
Стривожена Марина попрямула слідом. За кілька хвилин Софія вийшла в коридор, тримаючи в руках махровий рушник. Вона здавалася ще більш змарнілою та виснаженою, ніж досі.
— Що з тобою, доню? — Марина обережно заправила їй за вухо вологе пасмо, що спадало на бліде обличчя, і повела назад у вітальню. — Ти коли востаннє нормально їла?
Софія зморщилася, її обличчя аж позеленіло. Вона безсило опустилася на диван і благально попросила:
— Мамо, не згадуй про їжу. Від самої лише думки нудить.
Марина пильно поглянула на доньку. На її обличчі промайнуло здивування, яке миттєво змінилося здогадкою. Жінка присіла поруч і, зазираючи Софії в очі, тихо запитала:
— І давно тебе так нудить?
— Кілька днів, — зізналася та. — Особливо зранку.
Марина промовчала, але її красномовний погляд змусив Софію збліднути ще більше. Рука жінки машинально опустилася на живіт. В її зелених очах застиг шок, який за мить поступився місцем надії. Невже вона вагітна?
— Мамо, та ні… — Софія якось нервово засміялася, відводячи очі. — У мене останнім часом суцільні нерви, тому організм так і реагує.
Марина нічого не відповіла, лише багатозначно усміхнулася і, почувши дзвінок у двері, пішла відчиняти, а Софія почула знайомий голос:
— Із днем народження, Марино Дмитрівно. Дякую вам за все, що ви для нас зробили.
— Дякую, Андрію. Проходь, — запросила Марина.
Софія поспіхом відклала рушник убік на диван і сіла рівніше. За кілька секунд у кімнату ввійшов її чоловік, а слідом за ним Марина, дбайливо тримаючи розкішний букет жовтих троянд.
— Ти що тут робиш? Звідки дізнався, що я у мами?
— Довго шукати не довелося, рідна, — тихо промовивив Андрій, , простягаючи дружині квіти.
Прийнявши букет, Софія густо почервоніла, коли Андрій просто при Марині нахилився і ніжно її поцілував, немов вибачаючись за всі останні події.
— Прийшов привітати Марину Дмитрівну, — уже голосніше відповів Андрій, обіймаючи дружину за талію. — І провести решту дня з тобою.
— Та чого ж ви стоїте? — схаменулася Марина, з теплою усмішкою спостерігаючи за цією сценою. — Прошу до столу. Андрію, Софіє.
Софія поклала свої троянди на край дивана й сіла поруч із чоловіком. Андрій, узявши її за руку під столом, ледь стиснув холодні пальці, а потім скуштував шматочок пирога, що йому на тарілку поклала теща.
#152 в Жіночий роман
#445 в Любовні романи
таємниці випробування кохання, зустріч через роки_спільна дитина, колишні кохані другий шанс
Відредаговано: 18.11.2026